Подаруймо крила соловейкові із зозулиного гнізда
Днями на центральній вулиці Турійська зустрілася з дивовижною жінкою. Незважаючи на дощ і вітер, вона мела тротуари. Але диво не в цьому
Про Ларису Ткачук та її внука Максимка повідав мені наш давній читач Віктор Петрович Скулинець, котрий навчав хлопчика вокалу. Батьки цього соловейка виявилися зозулями, бо заледве хлоп’ятко народилося, як вони розлетілися світом, підкинувши бабусі та залишивши дитину без батьківської–материнської ласки й опіки на цілих десять років. І от довелося цій бабусі відстоювати право на виховання внука у свого ж сина й невістки. І таки відстояла – оформила опікунство.
Максимко старанно і легко виводить мені «Червону руту» й «Водограй» у телефонній слухавці, а я дивлюся на фото цього усміхненого п’ятикласника і не уявляю, як при здоровому глузді можна від такого сонечка відмовитися. Бабуся розповідає, що сьогодні з гімназії знов грамоту приніс за участь у конкурсі талантів — перше місце.
Її лякали, що як зачепить справу опікунства, то Максима заберуть в інтернат. Спочатку суд позбавив прав лише батька, а мамі залишив, довелося вмовляти малого їхати з біологічною матір’ю у її нову сім’ю, але дитині ця жінка давно стала чужою, бо не навідувалася вже багато літ. Через два дні проживання в чужому місті та чужій хаті з чужими людьми Максимко втік до сусідки і слізно просив завезти його в Турійськ до бабусі. Ціле літо потім дитину лікували, говорить Лариса Володимирівна.
Життя цю жінку випробовувало ще багато років тому, коли її німа сестра народила дитину і в розпачі мало не залишила в інтернаті. Тоді Лариса, у якої своїх малят двійко росло, погодилася і сестрине немовля вигодувати. І як це було чудово, бо через декілька місяців материнські почуття у її сестри прокинулися, і вона забрала доньку. Тепер племінниця вже своїх діток має, і сестра тішиться, що на старості не одинока.
Життя цю жінку випробовувало ще багато років тому, коли її німа сестра народила дитину і в розпачі мало не залишила в інтернаті. Тоді Лариса, у якої своїх малят двійко росло, погодилася і сестрине немовля вигодувати.
А Максимко готується до концерту. До дуже серйозного: аж у німецькому Барзенхаузені представлятиме Україну з іншими вихованцями Ковельської музичної школи. Виступати на сцені йому не вперше, які привозити нагороди. Тільки ж конкурси у наш час платні: треба викласти чималу суму за участь у них, за дорогу… Бабуся Лариса пнеться з усіх сил, каже: «Буду боса ходити, але дам Максимові майбутнє». Тільки чи ж то багато заробиш тим віником? «А нам багато й не треба, — мовить жінка, — їздимо у Київ поїздом і назад, харчі з собою беремо, дитина ж так хоче співати. Часто чую, що все одно нічого не доб’юся, бо хто я — двірничка, а мені ж просто важливо, щоб ця обділена долею дитина робила те, що їй до душі. Донька мені трохи допомагає, і разом назбираємо сяку–таку копійчину. Може, Максим і не стане співаком, не в цьому суть, але матиме що доброго згадати».
Хлопчина співає про сорочку, що була чорна, як свята українська земля. Відчуваю, як музикотерапія його ніжно–дзвінкого голосу позбавляє мене головного болю. Так хочеться, щоб доля прихилилася до нього, і здається, що то Господь уже нас випробовує, а не його бабусю. На те, чи станемо підтримкою? Чи відштовхнемо? А хоче Максимко зовсім небагато — співати.
