«Шановні батьки-динозаври…»

Первісточку пішов 22–й рік. Пишу це й усміхаюся: завжди, коли повідомляю його вік, то кажу про себе «ого–го». Його світ і світи його братиків та сестри неймовірно різні — отже, мамських запитань у мене незліченно багато. Маю на меті пізнати їх так, щоб наше життя було максимально добрим і вигідним для усіх нас. Моя освіта психолога ще більше підживлює природну допитливість до дитячого внутрішнього світу: спостерігаю, записую, аналізую, багато читаю, знаю суть різних термінів про НИХ і… частенько впадаю у відчай від того, що життя з дітьми підкидає все нові й нові проблеми.

У ці дні, затамувавши подих, стежу за невмілими першими кроками моєї крихітки. Пішов у 10 із хвостиком місяців! Який привід для гордощів! А ця усмішка на всі 3 зуби — яке милоття! Приємно і легко любити таке дитя! Солодко відчувати і його любов!

Символ «останньої кружки води» для мене завше означав, що діти будуть добрими не тільки в останні хвилини – вони просто будуть добрими.

Психологи кажуть, що й дорослих треба любити з отаким безумовним почуттям (не за щось, а за те, що вони такі, як є). Та мої дні, на жаль, наповнені не одним блаженством: «не гиркайтеся», «поділися», «постав себе на її місце», «дайте хоч спокійно чаю попити» — докоряю, раджу, дратуюся… Спробуй не забути у такі миті про оспівану безумовну любов. Яка там любов, яка психологія, аби зайвого нічого не сказати під руку! Це найважче — ​стриматися і не пустити себе у так звану червону зону злих емоцій. «Є ж щасливі батьки з ідеально слухняними дітьми!» — ​це найбільш спокійна думка, яку готова тоді озвучити…

Що робити з тією межею, котра з дорослішанням дитини постає між мною і нею? Кажу про межу, зіткану з різних світоглядів, очікувань, сприйняття. Достоєвський називав цю схему «батьки і діти», мій середущий спростив її, повідомивши якось, що його батьки — ​люди з минулого століття. Та яким тоном! Наче минуле століття закінчилося не 17 років тому, а мільйон літ до нашої ери. Інакше кажучи, «шановні батьки–динозаври, не давайте мені ніяких настанов, оскільки ви геть не розумієтеся на сучасності». Звучить не дуже весело, правда ж?

Слава Богу, що медаль має два боки! Зізнаюся, я архівую особливі миті життя — і от коли той заяложений вредний бік дитячої медалі ніяк не перевертається, дістаю зі «сховку» пам’яті хороший спогад. 14 лютого, прекрасна троянда, недбало простягнута сином–школярем… А ось іще один: він прийшов серед ночі на допомогу бідним мамі з татом, які ніяк не могли заспокоїти свого найменшенького… Гаразд, якщо динозаврихам приносять ранкову каву, дарують троянди, то, мабуть, буде і ота остання «кружка холодної води», а може, й чотири. Без гумору у цій справі нікуди, їй–Богу! Насправді символ «останньої кружки води» для мене завше означав, що діти будуть добрими не тільки в останні хвилини — вони просто будуть добрими.

Мені важко з моїми дітьми, але без них — узагалі ніяк! І який би не був чисельник стосунків у цей день, у знаменнику всіх днів, місяців, років завжди стоятиме «любі, рідні, дорогі». І за них усіх дякую Богу… Далі буде.