Театр більше не розпочинається з вішалки?
Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України
Побувавши нещодавно після тривалої (у кілька місяців) перерви у театрі, вже біля каси стала свідком показового, як на мій погляд, епізоду. Переді мною стояла молода пара, точніше квитки купувала жінка, а чоловік чекав трохи осторонь. (Подумалось, що за часів моєї молодості все було навпаки). Придбавши квитки на виставу, яка мала через кільканадцять хвилин розпочатися, жінка поцікавилася, чи є вони ще й на недільний спектакль? Касирка відповіла, що є, але в партері — тільки поодинці, а їм же, мабуть, бажано поруч, тому запропонувала перший ряд балкона. Засумнівавшись, чи добре буде видно, жінка запитально подивилася на чоловіка
—Ая що, там був? Роби, як знаєш, — невдоволено буркнув той у відповідь. Стало зрозуміло, що театр для нього — не свято душі, а виконання забаганки дружини. До глядацької зали вони увійшли, оминувши гардероб, хоч температура у приміщенні була цілком комфортною, щоб зняти верхній одяг. Зрештою, моїм сусідам це не заважало досить емоційно реагувати на все, що відбувалося на сцені, а там розгорталася драматична історія родини Тев’є–молочника за мотивами відомого твору Шолом Алейхема. Тож утішно було вже тому, що ці молоді люди взагалі знайшли сюди дорогу. (Якось з подивом довідалася, що мої знайомі, десятиліттями проживши у Києві, так ніколи й не побували у театрі. В жодному!)
Але чому й наскільки знизився інтерес до цього чи не найскладнішого виду мистецтва — ця тема заслуговує окремої розмови. Я ж про інше і навіть не про те, що відбувається на сцені. А про ту чудову, сповнену не помпезної, а якоїсь внутрішньої, ледь уловимої, урочистості, атмосферу залу, що передує тому хвилюючому моменту, коли піднімається завіса і розпочинається дійство, зауважте, зазвичай неповторне. Бо спектаклі на камеру знімають рідко, а двох однакових, навіть із тим самим акторським складом просто не буває.
Чи не це, народжене хай і на підсвідомому рівні, почуття причетності до божественного акту творчості ще донедавна спонукало глядачів приходити до театру як на свято. У найкращому вбранні, з акуратною зачіскою або принаймні з вимитим волоссям, а жінки зазвичай ще й перевзувалися з вуличного взуття у туфлі на каблучках. І гардеробниці без тіні невдоволення приймали його на збереження.
Кажуть, фраза «Театр розпочинається з вішалки», яка народилася ще у 30–х роках минулого століття, належить геніальному режисеру й актору Костянтину Станіславському, хоч у його творах ніде не зафіксована. Думається, звернена вона була не лише до представників цеху театральних гардеробників, а й до глядачів. І була своєрідним лакмусовим папірцем їхнього рівня культури. І справа не в наявності вечірньої сукні чи фрака, за радянських часів ми про це й не мріяли. Але у кожного, хто бодай зрідка відвідував цей заклад, напохваті були якась обновка, вихідні туфлі, парфуми, клач «для театру».
При цій нагоді пригадалася мені сусідка по студентському гуртожитку, на курс молодша. Люба любила театр, здається так, як ніхто із нас. Вона могла безпомилково назвати всіх найвідоміших акторів та зіграні ними ролі, знала всіх провідних режисерів і їхні постановки, не пропускала жодної рецензії у пресі на нові вистави столичних театрів і при цьому… жодного разу там не була ! Ми вважали це неабияким дивацтвом, часто кликали її з собою, але марно. Але якось вона зізналася: «Театр — це храм, святилище, а я не маю чого одягнути…»
Таке пояснення видавалося абсолютною дурнею, бо тоді, на початку 1970–х, усі ми, сільські діти, які вступили до столичного університету, були у більш–менш рівних умовах. І не робили собі з того особливих проблем. А вчительська донька із комплексом круглої відмінниці прагнула бути особливою. Мені завше кортіло дізнатися, коли ж Люба таки наважилася піти у театр, адже вона залишилася у Києві й працювала в одному зі столичних музеїв. Але я не встигла: Люба дуже рано пішла із життя через тяжку недугу — пухлину мозку.
Нинішньому читачеві, особливо молодшого віку, ця історія видасться неймовірною і безглуздою. Бо нині ніхто собі не робить проблеми з того, що йде на перегляд вистави, навіть не перевдягнувшись після роботи. Час такий — ми постійно поспішаємо, постійно не встигаємо, ми розучилися по–справжньому відпочивати, нас поглинули телевізор, інтернет. Підлітки, навіть якщо їх затягнули до театральної зали, не випускають із рук телефонів та інших електронних забавок і не переймаються, що прийшли у джинсах і зачовганих кросівках. Їм так зручно. Нові віяння принесли багато нових набутків. Але мені чомусь дуже сумно за тим, що ми втрачаємо. Невже безповоротно?
