4 сини і 7 доньок - тут живе любов!

«Хай самі собі пару вибирають, бо як ми втрутимось, то потім винуватими залишимось»

Руслана пригадала ці слова свого батька, коли мова зайшла про те, як вони з Василем побралися.

— Ми обоє кідрівські, — розповідає жінка. — До шістнадцяти років я знала, що є такий хлопець — Василь Павлюк, але ми були мало знайомі, хоч і на одній вулиці жили, майже по сусідству. А вже як подорослішала, сімнадцять літ мала, то вечорами збиралися хлопці і дівчата. На лавочці влітку сиділи, вогнище палили — комарів відганяли. І спілкувалися. Був у цій компанії і Василь.

Якось додому дівчину провів. З того й почалися їхні зустрічі. Хоч ще не один рік минув до заручин, весілля, все одно рано вони взяли шлюб.

 

— Мені йшов 21–й рік, — пригадує Руслана. — Як дівчині, то вже й пора заміж. А от наречений надто молодий — йому й 20 не було. Але ні мама, ні тато не перечили.

Батько Руслани то ще й, виявляється, казав: «Хай самі собі вибирають пару, бо як ми почнемо втручатися, то потім, коли щось не складеться, винуватими залишимося». Одне слово, хто припав до душі, того й вибрали собі за чоловіка, дружину. І хоч, за словами жінки, так, як у кіно, в них не було — на коліно наречений не припадав і не освідчувався якось незвичайно, — спогад все одно залишився на все життя.

— Ми віруючі–п’ятидесятники, — каже Руслана. — Тож коли Василь покликав мене заміж, то найперш запропонував піти до пресвітера за благословенням на шлюб. Тоді і домовилися в яку неділю буде весілля. А вже пресвітер запросив батьків і остаточно вирішили з датою таїнства вінчання — призначили на 23 лютого 1997 року.

Біля хати нареченої зробили шалаш. Руслана і Василь удвох запрошували гостей — так прийнято в їхній церкві. Як пішли якогось дня о 7–й ранку, то вернулися додому о 9–й вечора — гостей до чотирьохсот запросили. Це вже традиція: якщо першу дочку батьки віддають (а Руслана була першою на виданні), то таке велике весілля має бути. Але той просторий шалаш молоді згодом з користю використали.

— Ми, — каже жінка, — зразу ж, у березні, посадили там цибулю, посіяли редиску, огірки. Мої батьки підказали так зробити. Бо ж то був 1997 рік: хто пережив той час — знає, як було. І мої батьки в борги влізли, готуючись до весілля. А ще ж у чоловіковій родині накладка вийшла: старший брат Василя за декілька місяців до нього женився. Витрати подвійні були. Тож, починаючи сімейне життя, ми в основному на самих себе розраховували.

«Василь був молодий, але не «зелений», — мав хазяйську жилку»

Подружнє життя молодята починали при батьках Василя. Дві невістки у хаті було. І дуже молода — 38 років(!) — свекруха («жінки казали: ще їй треба дітей за пічкою колихати, а вона вже невісток набрала»). Якщо старший син уже почав хату зводити і невдовзі мав перебратися у своє житло, то на молодшого покладалася надія, що він «догодовуватиме батьків». Але не так усе сталося.

Чоловік і дітей доглядати мені завжди допомагав. Не лінувався, вночі вставав і колихав дочку чи сина, коли бачив, що я вже втомилася, хоч вранці йшов на роботу.

— Мій чоловік, — розповідає Руслана, — невдовзі після весілля заявив, що і ми будемо будуватися. Знаю, що згодом його мати ще трохи й винуватила мене у цьому — нібито я роль зіграла в тому, що захотів Василь свою хату мати. Ми справді у свекрів могли жити — дім дерев’яний, великий, не якась мазанка — місця вистачало. Але так чоловік надумав, щоб відокремитися. А тут ще й сусід, який був за дружка у нього на весіллі, зібрався на заробітки в Аргентину і продавав свою земельну ділянку під забудову, де вже і фундамент був залитий і цегла лежала. Хотів 900 доларів за неї, а зійшлися на 700.

Хоч і цю суму молодим треба було позичати. Зате вже навесні 1998–го почали будуватися. Розмова знову повертається до того, що Василь, такий молодий чоловік, одружившись, прагнув до самостійного життя, хоч легше було б на готовому, набутому батьками. Ось така у нього господарська жилка. А ще якось Руслана почула від чоловіка, що його дядько пішов у приймаки, щось навіть добудовував на обійсті, але хазяїном в домі так і не став. Хоч і не в приймаках Василь був, але навіть від рідних батьків захотів відділитися і господарювати у своїй хаті.

— То зараз, — каже Руслана, — все стараються робити під євро — гіп­сокартоном, касетонами обшивають стіни, стелі, плитку всюди кладуть. А тоді ми з мамою вапна наколотили, побілили кімнати — і готово (хоч зараз, звичайно, Павлюки вже сучасний ремонт роблять. — Авт.). Ще увечері чоловік і його батько штукатурили грубку, а мій тато на даху доробляв комина. Ми грубку протопили, вона просохла, я її побілила — і на другий день вже речі в нову хату перевозили. На Михайла це було — снігу, пам’ятаю, багато тоді випало, приморозило.

Двоє доньок мало на той час подружжя — Вікторію і Діану. Що гроші всі йшли на будівництво, то із меблями проблемно було. І тоді, як пригадує Руслана, її батько сказав: «Дайте мені пару дощок, то я вам зроблю і ліжко, і колиску». І змайстрував. А одного вечора приніс і гойдалку для своїх внучок — видовбав з колодки. Про свого чоловіка Руслана з особливою пошаною говорить. І не лише як про старанного господаря, який завжди прагнув заробити копійку, — і на комбайні в колгоспі працював, поки господарство не розвалилось, і буряки сапати їздив з бригадою, яку «сколотила» теща.

— Чоловік і дітей доглядати мені завжди допомагав, — каже Руслана. — Не лінувався, вночі вставав і колихав дочку чи сина, коли бачив, що я вже втомилася, хоч вранці йшов на роботу.

А колихати мали кого — сім доньок і чотири синочки подарував їм Бог. Найменших двоє — Аліна і Руслан — близнята.

— І, до речі, — каже жінка, — коли я потрапила в лікарню за десятими родами, то свекруха прийшла на хазяйство до нас. Адже хоч найстарша дочка і мала чотирнадцять років, могла прибрати в хаті, подивитись за меншими, та зварити на всіх, хазяйство запорати, то вже для неї тяжко було. Тоді чоловікова мати зізналася дітям: «Добре, що ваш тато побудувався, — я б із вами не справилася». Ясно, що одна справа — прийти провідати онуків, а інша — жити в такому гурті, яким є наша сім’я. Це нам, батькам, не може бути важко, бо то наші сини і дочки.

«А мама ще й читати книжки любить»

Мені довелося розповідати на сторінках газети про десятки багатодітних матерів. Завжди захоплююсь їхньою, не побоюсь пафосу, самовіддачею, навіть подвигом. Бо це справді подвиг виростити десять, а то й більше синів і дочок. Цього разу моя героїня по–особливому вразила. Коли мова зайшла про дітей — хто коли народився і яке ім’я дали їм батьки, то я звернула увагу, що одне з них — незвичне — Росинка. Виявилося, що подружжя Павлюків так хотіло назвати свою найстаршу дочку. Але в сільській раді сказали, що в українській мові цього імені нема.

— Дали книжку і запропонували вибирати з того, що там значилося, — пригадує жінка. — Або, казали, треба їхати у Володимирець у рацс і заяву подавати — просити дозволу на рідкісне ім’я. Ми з такими клопотами не зв’язувалися і назвали свою найстаршу Вікторією. Потім була Діана. А як я третю дочку народила, то чоловік зателефонував і спитав: «Як там наша Росинка?». Ми знали, що дівчинка буде, як її назвати — не обговорювалося (у селі на цей час уже були Росинки).

А звідки ж все-таки це ім’я? З приводу цього жінка каже:

— А мама (тобто вона. — Авт.) ще й книжки любить читати. Була ще школяркою, як прочитала про Настю Лісовську (Роксолану). Її називали хто русинкою, хто росинкою. Ось воно звідки.

Про те, що й зараз Руслана любить читати, незважаючи на безкінечні домашні клопоти, засвідчила книжка «Вир» Григорія Тютюнника. Розкрита на одній із сторінок, вона лежала на кухні.

— Сідаю пити чай, — каже Руслана, — і вже очі там, в романі. Діти беруть мені книжки в бібліотеці. Люблю відкривати для себе щось колишнє — як то в давнину жилося. Про Голодомор як читала, то плакала. І дітям розказувала про цю сторінку нашої історії. Треба, щоб знали, який то був час, — із печі забирали вже розпарену пшеницю…

Від того, як мама з татом виховають своїх дітей, залежить, якими вони стануть у житті. А хочеться бачити їх насамперед добрими, чуйними. Руслана згадує випадок, який розчулив її. Потрібні були гроші, коли їхала в лікарню — везла дочку Яну на операцію. Тоді син Роман віддав і свої заощадження — все, що збирав собі на якусь вимріяну покупку. Його 180 гривень великої ролі у загальній сумі не грали. Але не можна було не потішитися: все, що мав, віддав для сестрички. А це багато важить.

«Прикро, коли чуєш, що хтось з осудом ставиться до великих сімей»

І такі слова я почула від Руслани.

— Я спочатку сумнівалася, чи погоджуватися на розмову для газетної публікації, — сказала жінка. — Подумала, чи ж буде наша сім’я цікава — вона ж звичайна, то про що розповідати? А потім рішилась: нехай почитають люди і дізнаються, як ми живемо, які наші сини й дочки. Прикро, коли чуєш, що хтось з осудом ставиться до великих сімей («і що ви будете робити з тими дітьми?»). У нас одинадцятеро синів і дочок, і на всіх вистачає теплоти і любові.

Відносно тих людей, які з осудом ставляться до великих родин, то у Руслани ще й оцей гіркий спомин:

— І серед медиків трапляються такі. Коли я другу дочку народжувала (а то минуло трохи більше року після перших пологів), то відчула на собі цей осуд. Мовляв, нема що нарікати на ускладнення (а воно таки було), якщо такими темпами вагітніти. Але все-таки я зустрічала більше хороших лікарів, які і підтримають, і допоможуть, і порадіють. Коли я найменших близнят народила — хлопчика і дівчинку вагою 3800 і 3000 грамів, то почула від лікаря: «Оце так діти!»

Розповіла Руслана і про таку пережиту прикрість:

— Дали мені свого часу почесне звання «Мати–героїня». Передбачені дітям пільги, зокрема на транспорт. А як воно на ділі? Одного разу їхала з Рівного з трьома дітьми, яких возила до лікарів. Пішла у касу, спитала, чи можна за пільгою взяти білети. Почула, що можна. Оплатила половину вартості, як і належить. А коли зайшла у маршрутку, то шофер розкричався: «Яке ви маєте право?» І хоч я офіційно купила білети за півціни, після того крику мене така образа взяла, що сліз не могла стримати: у чому моя вина? З того всього дістала гроші і повністю оплатила проїзд. Ось так «у полум’я вскочила» — після цього мимоволі відмовишся користуватися такими «пільгами», щоб не повторилося пережите.

…Того дня, коли ми зустрілися з родиною Павлюків, господаря не було вдома. На жаль, довелося говорити з ним лише по телефону, коли чоловік повернувся з Володимирецької районної лікарні (лікується, бо працюючи в лісі, — зв’язку якось розірвав). Після почутого про нього від Руслани, хотілося, щоб і він висловив свою думку про дружину.

— Слава Богу, полюбив я Руслану — не з вигоди якоїсь женився. І у нас усе в сім’ї складається добре, — сказав чоловік.

А ще він поділився планами: хоче трохи скоротити парникове господарство, щоб дружині та старшим дочкам менше доводилося трудитися. Це ж навесні треба сім тисяч зернинок огірків висадити у стаканчики, а ще 200 — перцю, 300 — помідорів. А потім доглянути посаджене, зібрати врожай, тобто вставати о 4–й годині ранку. Буде менша площа теплиці, як міркує чоловік, більше часу залишиться в дружини на квіти, якими вона захоплюється. До речі, дівчата, почувши, що до них приїдуть з газети, пошкодували: «От би влітку до нас завітали, коли все цвіте?..»

А ще ж ми знаємо від Руслани, що й тепер, коли діти попідростали, чоловік вранці — перший її помічник. Поки вона щось варить, смажить, він чай, каву приготує. Подбав глава сім’ї, щоб на кухні був великий стіл, за яким вміщалася б їхня сім’я. Ось тільки шкода, що не завжди вдається усім зібратися за ним. То в школі діти (а учнів зараз восьмеро), то троє старших дочок влітку — на заробітках. Але, головне, у всіх синів і дочок є затишний дім, де їх люблять, де їх завжди чекають тато і мама.