«Певно, ви ніколи не були молодими»

— Пані, певно, ви ніколи не були молодими, — сказала та, яка її перепрошувала. — Не носили коротких спідниць, не кохали, не жартували. З колиски були злою пенсіонеркою.

Ліда вмить прикусила язика. Вона ще не пенсіонерка. Просто виглядає…

На своїй зупинці ледве виволокла торби. І відчула до себе жалість. Аж в очах «засльотилося». Зачепило її те дівчисько… 

Переступивши через поріг квартири, гепнула сумками біля порога.

— Стьопко, — гукнула до чоловіка, — занеси-но все до кухні.

— Чекай, дай подивитися, що той депутат скаже. О, так, так… Пора про людей подумати, — ледве відірвав очі від телевізора чоловік.

— А про мене ти коли-небудь подумаєш? — знову «заводилася» Ліда.

— Мамо, чого ви кричите? — виглянула зі своєї кімнати донька.

— Скажи своєму, щоб сумки в кухню заніс.

— Славко спить.

— Переробився?

— Та шукав, шукав він роботу…

— Що чоловік, що зять… одна непотріб, — злісно кинула Ліда і потягнула свою ношу до кухні.

Розбирала сумки, а з голови не виходили слова дівчиська. Як це вона не кохала? Кохала! За Стьопкою колись в річку вскочила б, хоча плавати не вміє. Був першим хлопцем на селі, якби то знаття, що він таке ледащо. І гарною в молодості була. Одна коса чого вартувала. Це тепер — «хімія» на голові. Михайло  з сусіднього села вірші їй присвячував. Болотом до клубу три кілометри заради неї чалапав. Дарма насміхалася з його залицянь. Тепер Михайло  у начальниках ходить. А трійочниця Галька, дружина його, — в панях.

І коротку спідницю носила. Батько не раз сварився, що колінами «світить». Бувало, виходила з дому в довгій сукенці, а в подружки, на танці, перевдягалась в «міні». Коли ж то останнім часом в її шафі обновка з’являлася?
Усе життя годить Стьопкові. Сама винна, бо так навчила. А тепер хлоп не знає, де ложки лежать. І на жодній роботі не може довго втриматися. Тяжко йому. На дачу теж не витягнеш. Зате перед телевізором днював би й ночував. Нічого в хату не приніс. Якби її батьки не допомогли, то замість трикімнатної квартири досі тулилися б у малосімейці…

І доньці годила. Все найкраще — дитині. Вивчила. Зараз медсестрою в поліклініці працює. Але так на роботу нарікає, наче щодня вагони розвантажує.

У Ліди також диплом є. Виховательки дитсадка. Навіть не пам’ятає, куди ту синю книжечку поклала. Що в тому дитсадку заробиш? То до Польщі на сезонні роботи їздила, то на ринку стояла. Тепер із бригадою ремонти роблять. Через зиму ще помарафетить чужі оселі, а навесні знову до Польщі подасться.

Зять… Щоб йому! Роботу півроку шукає. На малу зарплату йти не хоче, а великої не пропонують. Донька на свою платню волоче. І Ліда…

Так і живе – для чоловіка, для доньки. А тепер ще й для зятя. Власне життя щодня відкладає на завтра. Не помічає, як воно пролітає. І якби нині її не назвали пенсіонеркою…

— Що буде на вечерю? — запитав чоловік. — Чогось доброго хочеться.

І це Ліду «добило». Не знала, до чого причепитися, аби вихлюпнути злість і жаль. Погляд перечепився через надщерблене горня. Червоне з білими горошинами, старе, незграбне. Таке, як її життя. Спересердя кинула горня в смітник. За ним туди ж полетіли ще кілька «поранених» горнят, потріскані тарілки, склянка.

У серванті стоїть посуд не зачеплений. Збирала, збирала… Кому потрібні ті кришталі, сервізи надцятирічної давності, скляночки з «позолоченими» вінцями? Коли з них їсти-пити? На якому світі?

— Ти що, з глузду з’їхала? — заволав Стьопка, побачивши в смітнику купу посуду.

— Будеш їсти з нової!

— Я що, пан?!

— Я б тобі сказала, хто ти… не шляйся під ногами.

Від перепалки прокинувся зять. Поцікавився, що трапилося. Але теща глипнула таким поглядом, що того вмить як вітром здуло. Сімейство вляглося спати, а Ліда сиділа на кухні з горням холодного чаю. Неправильно вона живе. Правду сказало дівчисько в автобусі. Не жінка, а загнана конячка. Руки порепалися, бо не вміє біля землі в рукавицях працювати. Крему собі шкодує купити. До перукарні ходить не тоді, коли треба, а коли дуже треба. А як дівкою була, то не тільки собі, а й подружкам красу наводила: і «льоки» на пиво крутила, і вії підфарбовувала.

Неправильно вона живе. Не жінка, а загнана конячка. 

Як то каже сусідка Ксеня? Молодість не повернеш, але нормальний вигляд за бажання завжди можна мати. Ксеня за Ліду старша, але з вигляду не скажеш. Ксені було несолодко. На трьох роботах часом гарувала. Двох синів на ноги сама ставила, бо овдовіла рано. Проте, як би тяжко не було, тримала марку. «Жовчі» не набралася. А Ліда «заводиться» з півслова.

Вилила холодний чай. Сполоснула горня. Витерла сльозу…

— Збираєшся на дачу? — вранці запитав Стьопка. — Нині субота. В маршрутці буде багато людей. Але автобус коштує дорожче.

— Нікуди я не їду. Справи маю.

— Це ж які? Уже капусту пізню пора зрізати. Квасити.

— Треба? Їдь, збирай і квась. Зять у поміч!

Стьопка отетеріло дивився на дружину. Ліда попрямувала до дверей.

— А сніданок?.. — промимрив услід.

Ліда йшла вулицею і думала: чи то спершу на голові порядок навести, чи в одяговий магазин зайти. Глянула на своє відображення у вітрині. Ні, таки спочатку треба позбутися «хімії». Добре, що вона відросла.

— У вас гарне густе волосся, навіщо ви його «хімією» псуєте? — запитала молода дівчина-перукар. — То що будемо робити?

— Щось… аби було… на ваш розсуд.

— Зафарбуємо сивину. Зараз колір підберемо. Підстрижемо. Коротко. Вам пасуватиме. Ви чимось схожі на мою маму. Я їй такі модні зачіски роблю!

— Певно, ваша мама молодша за мене.

— Я пізня дитина. Мама вже на пенсії. Але любить виглядати гарно. То що, експериментуємо?

— Може, ще брови трохи підправити…

Ліда аж закрила від несподіванки очі. З великого дзеркала на неї дивилася інша жінка. Помолоділа. З незвичним відтінком волосся. З незвично короткою стрижкою. Майстерно укладеною. Тільки одяг не пасував до нового образу.

Дівчина-перукар приязно усміхалася:

— Подобається?

— Дуже. Дякую.

Того дня в її гардеробі з’явились обновки.

…Стьопка підозріло дивився на дружину. З якої радості такі «реформи»?

Зять не міг второпати, чому теща раптом змінила імідж.

Донька прикидала, скільки все це коштує.

А Ліда не збиралася нікому нічого пояснювати…

Ольга ЧОРНА