Дарувати — це дар!
«Я би хотіла ролики, смартфон, сумочку…» — доня любить у грудні писати список подарунків, які би вона хотіла отримати на Новий рік і день народження. Перелік завжди виходить довгенький. Та хай там як, вона таки матиме щось із того, бо пора Новорічно-Різдвяних свят спонукає до творення радості (у тому числі і матеріального походження). Тим паче довгожданна донечка! Вона вже знає, що Дід Морозко і святий Миколай без помочі батьків ніяк не обійдуться: щоразу нагадую їй, що є ще діти, яким нікому показувати передноворічні списки
Продовжую тему і міркую вголос: то не бозна-яка складна штука — робити подарунки самому собі, своїм близьким — а спробуй-но виділи щось чужому, коли собі постійно чогось не вистачає… З роками (і, на жаль, із життєвими втратами) утверджується розуміння, що оце «не вистачає» — справжнісінька суєта. Добре, коли доля не ставить питання руба: великі гроші або смерть (але перед кимось ставить), бо тоді приголомшено робиш відкриття, як часто гонишся за «марнотою марнот». А ще є таке: котрась дитина хоче новий смартфон, а котрась — необхідне взуття. У Луцьку в одному з гіпермаркетів стоїть ялинка, прикрашена візитками діток-сиріт. Нерівні літери розказують, що якомусь хлопчикові потрібен спортивний костюм, якомусь — кросівки, дівчинка мріє про кофту. У списку моєї дитини одягу нема… Я хотіла б, щоб моїм дітям було небайдуже. Тому ми з малою несемо торбину у школу, де одна добросердечна мама готова сама везти гостинці до дитбудинку. Тому ми не задумуючись здаємо гроші у школах і діткам, і в АТО. (Хоч розумію, що все одно цього недостатньо). Тому ми говоримо про жебраків і про аферистів, про увагу до людини, якій зараз погано, і взагалі про уважність до іншого. Про вміння відірвати від себе і віддати. Про подарунки, які для когось є дорогими дарами.
Яка гарна українська традиція носити на Святвечір гостинці стареньким зі своєї родини! Я сама ще й зараз відчуваю бабусину вдячну руку на своїй руці. Бабусі нема, а відчуття долоні є…
Коли у людини формуються потреба допомогти і вміння відчувати насолоду від того, що вона допомагає іншому просто так? Без сумніву, що з дитинства. Спочатку, звичайно, наслідування. Малеча помічає, що мама намагається догодити татові, а тато — мамі, що їм це приємно. Вона дивується, але запам’ятовує, коли тато купує цукерки своїй мамі (хіба бабусі теж люблять солодощі?!). Вона бачила, як щось смачненьке і м’якеньке відкладали прабабусі. Дитина бачить усе!
Яка гарна у цьому сенсі українська традиція носити на Святвечір гостинці стареньким зі своєї родини! Я сама ще й зараз відчуваю бабусину вдячну руку на своїй руці. Бабусі нема, а відчуття долоні є… Яке ж тоді охоплювало щастя мою душу, що так приємно дорогій людині! Подарунки для обох. А ще ж у пам’яті живуть добродійні історії: наприклад, якось воєнної зими моя прабабуся носила картоплю і яблука бідним сусідським дітям. Тоді для них то був дорогий подарунок. Різні випадки (яких, упевнена, вистачає у кожній родині) нанизуються на прекрасне намисто добродійності. Було би непогано, якби в моїх дітей разків у тому намисті тільки більшало.
Одна американська письменниця пані Вайсман радить починати обговорювати тему подарунків і благочинності вже з 5-літніми дітьми. Навіть пропонує передавати їм у листі від святого Миколая трохи грошей, щоб вибрати в магазині (разом з малечею) подарунок сироті. А хіба навколо нас нема знайомих дітлахів із багатодітних незаможних чи неповних сімей або родин, які зараз переживають не найкращі часи? Не обов’язково йти за тридев’ять земель.
Хочеться, щоб мої діти виросли добрими людьми, здатними дарувати, добродіями… Син іронізує, що то нині немодна, шкідлива риса: мовляв, егоїстом бути зручно. Але, на моє щастя, тут же визнає, що несучасні батьки його вже «отруїли». Мине час — і він доросте до розуміння, що це необхідна чеснота.
