Такі рідні, такі недружні
— Я їй зараз дам! Узяла без дозволу мою лінійку! — Тільки на 5 хвилин! — Вона мені все на зло робить!
Я слухаю дітей і думаю, що мені добре знайомий цей діалог.Колись і я з братом отак гризлася. Приводи для нескінченних сварок між рідними братами і сестрами — невичерпні. Причина одна — конкуренція за перше місце у сім’ї. Ще в школі у подруг я дізналася, що і вони ведуть затяжні війни з братом чи сестрою.
Хай як стараються батьки, щоб уваги і любові їхнім дітям діставалося порівну, спроби переважно приречені на невдачу: меншому все одно потрібна більша увага. Якось моя доня дорікнула: «Братика ти обіймаєш частіше, ніж мене».
Я мала чим захищатися, адже «обіймашечки» ми влаштовували щоранку перед школою та й вечорами, коли малий спав. Та я програла: як виявилося, до обіймів братика вона зарахувала те, як я його тримаю під час грудних годувань! Я довго шукала відповідь на питання, де мої діти беруть стільки злостивості, нетерпимості одне до одного під час взаємних звинувачень, аж поки не натрапила в інтернеті на уривок книги мам–психологів, які спеціалізуються на спілкуванні з дітьми, Адель Фабер та Елейн Мазлиш «Брати і сестри. Як допомогти вашим дітям жити дружно».
На тренінгах із батьками ці фахівці, які самі виховали по троє дітей, пропонували вправу, що допомагає зрозуміти, чому старші так конфліктують із меншими (у більшості сімей). Отож суть вправи: жінки мали уявити свою реакцію, думки та емоції після того, як чоловік повідомляє, що приведе у сім’ю ще одну дружину, таку ж красиву, розумну, що буде любити однаково обох і житимуть вони дружно, у взаємній любові. Відповідно чоловіки, учасники тренінгу, уявляли ще одного чоловіка у сім’ї. Домислювали, як вони живуть через рік, коли інша дружина (чоловік) користуються твоїми речами і при цьому її заохочують, а першу (першого) навпаки — стримують і підсварюють. Якщо дозволити своїй уяві попрацювати, душа від такого мало в кого залишиться на місці. Тати і мами, які брали участь у тренінгу, розповідали, як їм боляче від такого, які вони знервовані, адже раніше цей дім був тільки для них двох. Тепер подумаймо про отих 4–, 5–річних, старшеньких і меншеньких хлоп’яток і дівчаток, які одного дня виявляють, що вони перестають бути епіцентром батьківської любові і захоплень. Та вони ж просто захищають себе! Іноді м’якше, хитріше, а іноді з неприхованою злістю й жорстокістю.
Якось моя доня дорікнула: «Братика ти обіймаєш частіше, ніж мене».
То що ж робити? Найгірше, на думку експертів, що чинять батьки, – то говорять: «Заспокойся, не смій казати поганого». Навіть дорослі, які розуміли, що були учасниками психологічної гри, почувалися «легше», коли могли висловити усе, що думають, увесь негатив. Логічно, що варто допомогти і дитині виразити своє зло до менших брата чи сестри. Погано, коли вона збиратиме його у собі і якось воно вибухне. Інакше кажучи, фраза з іноземних фільмів «Давай про це поговоримо» тільки здається порожньою. Ці слова спонукають дитину поділитися, допомагають відчути, що дорослі — на цьому ж боці барикад.
Якщо повернутися до діалогу дітей на початку тексту, то мама (чи тато) мусить знайти у собі сили висловити розуміння старшенькому, який, бач, лінійку цінує на вагу золота. Це слова — інвестиція у майбутні дружні стосунки дітей і свій спокій. Отож психологи радять зі стверджувальною інтонацією перефразувати суть проблеми: «Тобі хотілось би, щоб вона питала, перш ніж брати твої речі? Ти не можеш зробити їй боляче. Але можеш сказати їй, що не хочеш, аби вона брала без дозволу твоє». Таким чином, дитина зрозуміє, як проявляти гнів у прийнятній формі і не переходити межі дозволеного. Батьки, чиї діти ще й б’ються, можуть запропонувати їм намалювати свою злість і, якщо є потреба, — знищити той папір, зірвавши свою злість на матеріальному.
З власного досвіду скажу, що дуже важко при дитячій сварці на найвищих тонах не зірватися самому. Найпростіше накричати на старшого, бо він розумніший і від нього апріорі сподіваються тільки мудрих вчинків. (Але ж навіть дорослі іноді таке видають!) Тому цей рецепт не працює.
За звичкою я поки що не відкинула його зовсім, добре, що діти дають другий шанс. Тож згадую експеримент, зазираю у кімнату до сина, який щойно гримнув дверима, і починаю спочатку… Знаю, що мушу, щоби вчити їх наводити у майбутньому містки між собою, такими недружними, але такими рідними.