Інна Слупко, якій пересадили нирку: «Велике щастя – жити, а бачити можна й серцем»

А чарівна Снігуронька заробляла собі на операцію…

П’ять років тому до редакції прийшов у супроводі представника Товариства незрячих чоловік, приніс фотографію — ​на фоні золотого листя юна мама пригортала донечку ​і, переборюючи хвилювання, сказав: «На операцію дружини потрібно 40 тисяч доларів».

На моїх очах порожніли ліжка пацієнтів діалізного центру, помирали, не діждавшись пересадки, й молоді люди.

— Коли Інна йшла у декретну відпустку, здавала усі аналізи, проходила обстеження. Ніхто не говорив тоді, що з нирками є проблеми. Під час вагітності пунктуально відвідувала лікарів — ​і ніхто нічого не запідозрив. Лише коли стало зовсім погано, ​виявили хронічний гломерулонефрит, з’ясувалося, що життя дружини під смертельною загрозою, — ​розповідав Андрій Слупко.

Для подружжя інвалідів по зору і для їхньої родини витрати на трансплантацію нирки, яку мали провести у Бресті, були непідйомними. Андрій на той час працював психологом в обласній організації УТОСу, 22–річна Інна ще навчалася.

Двічі на тиждень мусила ходити у Луцьку міську лікарню на гемодіаліз — ​апаратне очищення крові.

Переносила його дуже важко. Але бажання перемогти хворобу, вижити було настільки великим, що тендітна, знесилена, майже незряча жінка наступного після процедури дня йшла разом із чоловіком заробляти гроші на операцію.

 — Працювали на дитячих ранках аніматорами, розважали дітвору, на Новорічні свята Андрій був Дідом Морозом, а я — ​Снігуронькою. Стало у пригоді те, що граю на піаніно, вмію знаходити спільну мову з малечею, та й чоловікове знання психології виручало, — ​згадує Інна. — ​Але наші заробітки були краплею в морі. Я жива завдяки підтримці небайдужих добрих людей, у першу чергу ​дякую мамі, бабусі, які щодня оббивали чужі пороги, вимолюючи кожну гривню.

Її, хвору, рідні оберігали від негативних емоцій, але краєм вуха Інна іноді чула гіркі зізнання, наскільки це морально важко. Хтось співчував, а дехто просто випихав за двері.

Багато років мама — ​Олена Миколаївна Ляшенко — ​намагалася повернути донечці зір, возила в Одесу на лікування, шукала найкращих фахівців. Але тепер її серце краялося від страху втратити єдину дитину. І ці тривоги були не безпідставними, що й підтверджує Інна:

— Те, що я майже не бачу, виявилося не найважчим випробуванням. На моїх очах порожніли ліжка пацієнтів діалізного центру, помирали, не діждавшись пересадки, й молоді люди. Нирки моїх батьків мені не підійшли. Пішла на обстеження тьотя —хресна мама, але за станом здоров’я їй теж відмовили. Ми могли сподіватися лише на чужу донорську нирку.

Тільки на сьомий день після повторної пересадки орган запрацював

Рідні брали кредити, розставляли скриньки для збору пожертв у магазинах, оприлюднювали рахунки для благодійних переказів. Грошей все одно бракувало. Врешті–решт бабусі Галині Антонівні Ткачук із села Крать Турійського району вдалося розжалобити народного депутата Сергія Мартиняка, який домігся, щоб решту коштів виділило Міністерство охорони здоров’я.

— 5 січня 2014 року в лікарні у Бресті мені провели пересадку. На Різдво я була в реанімації, а мої батьки — ​під її дверима. Із самого початку все пішло не так. Я горіла від високої температури, мучилася, а лікарі не знаходили причини. Аж у лютому пересаджену нирку видалили, вона була з таким нагноєнням, що лікарі самі дивувалися. Потім довелося пережити ще кілька операцій, які трохи нормалізували мій стан. Чотири місяці безрезультатних страждань. І весь цей час мама спала біля мого ліжка на підлозі. Я вже просила Андрія привезти Катрусю, боялася, що донечку більше не побачу. А вона мені телефонувала: «У садочку 8 Березня буде свято, усі даруватимуть мамам малюнки, невже я знов буду тільки з татом?» — ​ховає сльози жінка.

Після чергового сеансу діалізу охопив відчай, що ці муки доведеться терпіти й надалі. Ми з мамою ридали в один голос. Але, видно, Бог почув наші молитви.

До честі білоруських трансплантологів, вони не залишили пацієнтку напризволяще, пообіцяли не брати грошей за ще одну спробу. І відбулося це аж через два роки. Адже в Інни діагностували серйозні проблеми зі щитоподібною залозою. І знову — ​хірургічне втручання, цього разу в Києві. Коли дивишся на цю тендітну, маленьку, милу жінку, мимоволі дивуєшся її мужності. У той період Інну на руках носили на діаліз, бо ходити вона вже не могла. Кожні три місяці їздили до Бреста на обстеження, добре, що в чужому місті знайшлася мамина родичка Галина Шнур, у якої завжди знаходили прихисток. Чекали, поки підберуть орган. Удома в Луцьку всі з надією дивилися на телефони: коли ж надійде той довгоочікуваний дзвінок.

— 13 березня 2016 року дочекалися. Про автомобіль було наперед домовлено, бо кожна година у таких випадках дорога. Примчали, пройшла усі підготовчі процедури — ​і вже наступного дня мені повторно трансплантували нирку. І знову спочатку було не все гаразд. Цілий тиждень ждали, що орган запрацює, але марно. Після чергового сеансу діалізу охопив відчай, що ці муки доведеться терпіти й надалі. Ми з мамою ридали в один голос. Але, видно, Бог почув наші молитви, на сьомий день нирка почала функціонувати, — ​світлішає обличчя нашої співрозмовниці.

Інна зізнається, що пережиті страждання відкрили її душу Всевишньому. І навіть маленька Катруся тепер щовечора щиро молиться за здоров’я мами, рідних. Дівчинка уже третьокласниця, гарно навчається, захоплюється плаванням, малюванням і танцями, відвідує недільну школу, ходить з батьками до церкви. І часто виручає тата й маму в різних життєвих ситуаціях.

— Після трансплантації пацієнт мусить приймати дороговартісні препарати, щоб запобігти відторгненню органа. Ними повинні забезпечувати за бюджетні кошти, але для цього довелося їхати до Києва, вкотре обстежуватися, обходити чиновницькі кабінети. Без нашого «гіда» ми б не справилися, вона, семирічна, шукала потрібні вивіски на дверях, читала назви зупинок транспорту, допомагала зорієнтуватися, — ​хвалять батьки донечку.

Цьогоріч Інна уже зможе вболівати й радіти за Катрусю, яка виступатиме на сцені під час Новорічних свят. Каже, що й сама із задоволенням знов одягнула б костюм Снігуроньки, та мусить берегтися вірусів, бо організм тепер беззахисний перед ними. Зізнається, що здоров’я й досі підводить, але вона навчилася дорожити кожною щасливою хвилиною життя, цінувати людську доброту й милосердя.

— Ми вдячні всім, хто нам допомагав. Але водночас хочемо, щоб в Україні менше було таких історій, щоб нарешті парламент прийняв нормальні закони про трансплантацію органів й такі операції були доступними для хворих, — ​такими словами підсумували нашу розмову Інна та Андрій Слупки.Разом із донечкою Інна радіє зимі.