Лілея новорічна

—Це тільки на плакаті, а насправді ми їх і не отримуємо. Дуже дорогі.

— А можна на замовлення?

— Так. Але це має бути не менше п’яти букетів.

— Добре. А коли надійдуть.

— До Нового року.

— Тоді поки дайте ось ці ромашки.

Він прийшов через кілька днів і, довідавшись, що квіти ще не привезли, взяв гіацинти. Розрахувався. Поклав їх на прилавок.

— Це вам.

— Може, чаю? — ​несміливо запитала.

Нічого не відповів. Пішов. А я почувалася прохачкою–жебрачкою.

— А це — ​до чаю, — ​почувся його голос. Витяг із пакета коробку цукерок.

— Мої улюблені, — ​сказала потішено.

Цукерка здалася гіркою після його слів:

— Її також. Вона взагалі схожа на квітку. Ось — ​дивіться.

Показав фотографію в телефоні. Білява лялька Барбі.

— Щойно виповнилося шістнадцять.

Звичайно ж, куди мені з моєю тридцяткою!

— А знаєте, що вона робить з подарованими квітами? — ​спитав, сміючись.

— Засушує на згадку?

— Ламає й викидає через вікно!

— І це вас тішить?

— Це значить, що я їй не байдужий. Вона мене ненавидить.

— І чого таким радісним голосом? Може, якийсь хворий?

— Ненависть — ​це почуття. Розумієте, ще й сильне. Значить, є надія перетворити його на любов. І я це зроблю. Обов’язково.

— А чому вона вас ненавидить.

Спохмурнів.

— Колись поясню. Бувайте.

Він з’явився під закриття наступного дня з цілим альбомом знімків й повів мене в бар. Мимоволі водила очима по фото. Яка гарна дівчина! Він же їй в батьки годиться. На що й сподівається? Хіба хоче купити?

— Цю машину подарували їй ви?

— Це їхня. Не з моєю зарплатою.

Точно, божевільний.

— Вип’ємо за кохання!

— Чиє? — ​пробувала вколоти.

— Моє. Ваше. Яка різниця? За те, що воно є. Що від нього народжуються діти. Особливо такі гарні, як вона.

Перехопив мій сумний погляд.

— Поплакався вам. Зіпсував настрій. Вибачте. Спасибі за компанію. А ви любите дітей?

— Так.

— То, можливо, ми зможемо бути разом.

Ненормальний, це точно.

Не минуло й тижня, як він з’явився у салоні. Тільки те й робить, що торохкотить про свою юну Лілею. То чому ж щодня нетерпляче очікую його приходу? Чому з жахом думаю про те, що, купивши квіти, він більше не прийде в наш магазин? Чому хочу знищити букети, як тільки їх привезуть?

Він прийшов 31 грудня ввечері.

— Ось і ваші лілеї.

Простягнула йому п’ять букетів.

— Дякую. Я ваш боржник.

Лунко зачинилися двері. На серці стало порожньо.

Він повернувся через годину, ведучи за руку юну Барбі.

– Це — ​моя Лілея.

Дівчина пригорнулася до нього. Мені стало зле, хоч добре знала про її існування. Він помітив мій стан.

— Любо, це — ​моя дочка. Її мати колись покинула мене, промінявши на гроші Лілеїного вітчима. А коли вона померла, він визнав дочку своєю. Щоб моя дівчинка не повернулася до мене, придумав жорстоку казочку про те, яким поганим був її справжній тато. Я знав, що моя, схожа на квітку, дитина дуже любить квіти, але вона не бажала говорити зі мною. І лише коли побачила ті, чиє ім’я вона носить, не змогла одразу їх знищити. Я скористався з такої миттєвої паузи, щоб розповісти їй правду.

Він притулив до себе дочку.

— Ще раз дякую вам за квіти. До речі, Любо, ви могли б полюбити чиюсь дорослу дитину?

Ще не зовсім розуміючи, ствердно хитнула головою.

— Тоді для початку запрошую вас зустріти Новий рік із нами.

Sandra OLEK