Талановита волинська мисткиня з родини художників–скульпторів Дацюків.
Іванна ДАЦЮК: «Дідусь нам відкрив планету художників»
«Кров із простреленого серця на портреті Василя Мойсея «ожила» й потекла». Так називалася публікація про виставку молодих талановитих художниць Іванни та Ксенії Дацюк із Затурців Локачинського району, бо ця картина вразила найбільше
Це враження пройшло перевірку часом. Уже котрий місяць кожного ранку, піднімаючись сходами до робочого кабінету, зустрічаюся з очима Василя Мойсея, зображеного на полотні Іванни Дацюк. І відчуття такі, як перед образом святого, як на сповіді. У жовто–блакитній вишиванці, яку мріяв мати за життя, стоїть майданівець Василь Мойсей перед очима смерті. Вродливий юнак із вічним поглядом. Він затискає рукою рану, з якої тече кров. Написання цього портрета можна зарахувати до див. Бо олійна фарба зазвичай за добу висихає, а та, червона, якою Іванна передала кров, не висихала кілька днів, а потім — потекла із простреленого серця… Якраз перед приїздом брата Романа Мойсея…
Уже котрий місяць кожного ранку, піднімаючись сходами до робочого кабінету, зустрічаюся з очима Василя Мойсея, зображеного на полотні Іванни Дацюк. І відчуття такі, як перед образом святого, як на сповіді.
Основна деталь, яка поєднує це полотно з іншими роботами Іванни, — навдивовиж по–справжньому передані очі. Серія картин про кіборгів–захисників Донецького аеропорту написана зі світлин, відзнятих на мобільники. Навіть на неякісних фотокартках художниця зуміла побачити їх – очі, правдиві і чесні.
— Ми з дитинства пишемо портрети, — каже Іванна, — завжди мама наголошувала: навчіться передавати очі, це в портреті — головне.
Іванна міркує над моїм запи танням про те, хто став її натхненням:
— У нашій родині усі малюють, але відкрив у мені художника дід Євген Іванович Дацюк. Він пережив війну і часто розповідав, як тяжко тоді було дістати елементарні фарби, як доводилося вимінювати цінні речі на шматочки олівця, бо ж так хотілося малювати! Аж після війни йому мати вперше купила справжні фарби. Витрачені на них кошти він скоро повернув. Тоді в селі чіпляли великі мальовані полотнища на стіну замість килимів, у нас їх називали «коврі». Бо не всі мали можливість у повоєння виткати чи купити справжній килим, то й замовляли мальовані на папері — всім хотілося прикрасити оселю. Дідові було лише 14 років, а він вже здобув у селі популярність художника. В армію теж взяли художником, потім писав ікони, розп’яття для церкви. За радянських часів доводилося з таким критися — хату пильно обшукували. Мою маму, на той час маленьку дівчинку, випитували, де батько заховав те, що малює, але так нічого і не вдавалося знайти. А дід і досі пише ікони, картини, хоч ніде спеціально цьому не вчився, лише замовляв книжки аж із Петербурзької художньої академії і так осилював техніку. Фактично від дідуся в нашій родині й повелася династія художників, яку продовжили його діти, внуки. Малими ми все біля діда з бабою крутилися. На їхніх розповідях росли. Ще й досі дід Євген нас виховує: повчає, підказує, що так, що не так у наших роботах, але приємно, що й з нами радиться. Дідусь для нас був і буде Людиною, яка відкрила нам планету художників.
P. S. У Волинській обласній науковій бібліотеці ім. Олени Пчілки експонується виставка історичних портретів Іванни Дацюк «З давнини».
