Моя перша
Рік Собаки. І випадковостей не буває. Дитина шукала щось по тумбочках — і знайшла фото. «Мам, це Інга?» А її нема вже 16 літ. Я би, може, і не згадала. Якось не хочеться про сумне. Але вона нагадала. Така собака трапляється раз на життя. Настільки — твоя Собаку я просила завжди. Німецьку вівчарку. Інакших для мене чомусь не існувало. Дозволили мені її в 9-му класі перед самим Новим роком. Я скористалася цією хвилинною слабкістю батьків — і побігла купувати собаку за подаровані на день народження гроші.
З усього виводка мене вибрало найменше щеня, яке навіть ходило заточуючись. Шкода його стало, дрібне таке, очі наче намистинки, а вушка стоять… У кишені куртки я принесла ту вівчарку додому.
З нею було стільки клопотів, вона заповнила собою весь час, збила мені біоритми, бо де взяти день чи ніч, якщо вона годину грається і 40 хвилин спить? І так — цілодобово. Батьки пошкодували про своє рішення дуже швидко. Татко був безапеляційний: «Оце джерело хаосу не може жити у нашій квартирі! Продай її». І ми навіть спробували. Погуляли базаром і повернулися додому. Того ж вечора це чудовисько зустріло татка з роботи в дверях, даючи йому лапу. І цим підкупило назавжди.
У нас із нею була демократія, дружба і взаєморозуміння, тому іноді вона могла слухатися через раз, а деколи виконувала команди, написані в моїх очах.
Загальний курс дресирування Інга пройшла граючись. Щоправда, в нас із нею була демократія, дружба і взаєморозуміння, тому іноді вона могла слухатися через раз, а деколи виконувала команди, написані в моїх очах. А ще можна було сказати: «Інгуш, ми вчора гралися іграшкою, ну такою, гумовим котиком, пам’ятаєш? Піди принеси». І вона приносила.
У бабусі в селі вівчарка повадилася їсти яйця. Відслідкувавши взаємозв’язок між кудкудаканням курки і появою в кублі яйця, Інгушетія яйце з’їдала, а шкаралупи приносила бабусі і лягала біля її ніг, вдаючи розкаяння: карай мене зараз, мовляв, однаково потім сваритимеш, коли ті шкаралупи познаходиш…
Завдяки їй мій день народження тривав два дні. Тому що її день народження був наступного дня після мого. І ми завжди його святкували.
Загалом врівноважена і адекватна моя вівчарка чомусь дуже не любила дітей, доводилося враховувати цю її особливість. Тому я переймалася, як вона сприйме мого малюка. Але вона прийняла Андрія, хоч в її очах читалося: лише тому, що це — твій.
Я можу розповідати про неї годинами. Про її зі мною унісонність. Про її чотири виводки… Про свою перед нею провину, бо мене не було біля неї, коли вона захворіла. І коли помирала — теж.
Я лише сподіваюся, що вона мені то простить, коли зустрічатиме в закрайсвітті…
Світлина «шлюбна». Фотограф мало не вмер з радості, коли ці щасливі веселі тварюки забігли в салон… Але ми вмовили його злізти зі столу і нас пофоткати. Зараз у мене теж вівчарка. Але то вже зовсім інша історія…
Наталія МУРАХЕВИЧ, прес-секретар прокурора Волині
«Вже мої діти знають історію про Інгу».
