«І душу в мене одніми, і обніми її губами…»
Дехто каже: щоб не написала Оксана Забужко, асоціюватись насамперед вона буде зі своєю вибуховою книжкою «Польові дослідження з українського сексу» (1996), що була перекладена 15 мовами. Таку думку вважаємо несправедливою. Бо за кожним твором нашої землячки — пані Оксана з’явилася на світ у древньому Лучеську — Висота Слова! Адже володіє вона ним філігранно і разюче, як у прозі, так і в поезії. І секрету, як опанувала цю зброю, ніякого не робить: «Мова — будь–яка — то таки найбільша любов мого життя: тільки–бо мова спроможна поєднати музику і міф — дві речі, без яких світ був би просто непридатним до проживання»…
«В якомусь світі я була з тобою»
В якомусь світі я була з тобою.
Десь стугоніло наше божевілля
На істеричних зблисках закаблуків,
Трощились келихи, пісні і долі —
А нам по сонцю прикипіло на устах,
І ми боялись роз’єднати руки.
І вийшла осінь, синьозуба, як циганка,
Окрилена пожежним мерехтінням,
І тасувала нам усі літа,
Що на шмалькому протязі віків
були порозлітались.
І це був світ, в якому мала я
Тріскучі, сатанинські чорні коси,
І пам’ять ще зовсім не наболілу,
Й немилосердну віру у своє чаклунство:
На сто ладів я обертала землю, і щоразу
Твоя дорога поверталася туди,
Де реготала я, свавільно й хижо,
І толочила власний регіт, мов траву,
Тобі назустріч — чорним ураганом кіс розбитись
На твоїм напнутім, як тятива, плечі.
І це був світ, де можна всмерть натанцюватись
По тінях, котрими для нас мостились площі,
А з рукавів, що в передпліччях розчахнулись,
Бряжчали й сипалися зорі і міста,
А ми ішли крізь полум’я, крізь полум’я…
І це був світ, де я була з тобою, —
Той світ, де не буває доль несправджених,
І де не знають мовчазної музики,
Світ, де все склалось так, як мало скластися, —
Якби не вітер, той скажений вітер,
Що вирвався із коридорів часу
І все на цьому світі переплутав…
«…І солод слів, і холод сліз…»
…І солод слів,
І холод сліз,
І дотик чистий і шовковий…
Візьми мене у темну вись –
Я легша пасем цигаркових.
Повільні очі підніми
(Чи так розводять райські брами?) –
І душу в мене одніми,
І обніми її губами…
…Розломом — ох! — у листопад
Підлогу й стіни закрутило,
Текуче сяйво проступа
Крізь контур той, що звався тілом!
І — відхились…
І — відпусти…
Бо в чорнім космосі даремно
Гудуть натужно, як дроти,
Дві долі, строго паралельні.
А цей потріскуючий шум –
То шерех крил поза спиною…
Любов! Не прихистку прошу –
Свободи,
світлої й страшної…
«Автопортрет без ревнощів»
Благословляю жінку, що на світанку відслонить
Вікна в твоєму домі.
Її вимита шкіра ряхтітиме холодом,
Як розтяте вранішнє яблуко.
Жінку, яка безшелесно, навшпиньках
Пройде на кухню,
Поставить каву.
Її очі і руки будуть при цьому сміятись.
Благословляю цю жінку,
Сонну птаху її волосся,
Затамований подих її ходи,
Сірника, що горить між пальців,
Роздвоюючись у безоднях зіниць,
Повільну блакитну музику вен
На руці, піднятій з гребенем…
Благословляю жінку, яку я тобі дарую,
Жінку, якій належить пильнувати твій добрий ранок.
Це я відливаю її для тебе
Зі слів ясних, аж пекучих,
Що по краплі стікають поверхнею шибки,
В яку дивлюся,
І в її глибині коливається
Підводна квітка мого обличчя…
Благословляю цю жінку — як усе–таки шкода,
Що цієї жінки тобі ніколи не знати.
«Коханий!» — я пишу це слово навпрошки…»
«Коханий!» — я пишу це слово навпрошки,
Навскіс через листок, і так, немов уперше:
Уперше — на віку, і вперше — на віки
Учвал через рядки летить високий вершник!
Це слово — з задихань, з притислих–к–грудям рук,
Це слово вище слів: за ним — вже тільки стогін!..
«Коханий» — видихай, чи: тонко цвьохнув лук,
Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.
І тільки ніжний черк — і отерп по душі:
Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,
Це слово (о, замри!) — переступом межі,
Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…
«Я згоряю від ніжности…»
Я згоряю від ніжности — я обличчя твоє ліплю:
Із пітьми, із дощу, що обом нам засліплює очі,
Проступає воно — первозданне, як видих:
«Люблю», —
І, стікаючи краплями, пальці мені лоскоче.
Це уже не цілунок — політ над дахи й ліхтарі:
У нічному, як хаос, набряклому вільгістю небі
Сотвори мене з простору, знищи і знов сотвори –
Через губи прозрілі мене переймаючи в себе.
Я вернуся на крилах твоїх усезнаючих рук,
Ошаліла й чужа, у розкошланім димі волосся, —
Щоб, зачувши ходу мою, репнув од заздрощів брук,
І від погляду мого опівніч на світ зайнялося.
«…А все–таки я Вас любила…»
…А все–таки я Вас любила,
любила,
любила!
І це не минає — хіба осідає на дно…
Я Вас у собі, мов коштовну карафку, розбила –
І душу, як білий обрус,
просочило щемливе вино!
Ви колір дали моїм мислям, а образам тіло,
Зоставшись — лиш шумом,
як море у мушлі в ушу…
А як там насправді було — то яке кому,
Господи, діло!
Важливо — як буде…
А буде — як я напишу.
