Душа несказаних чекає слів

Моє життя — перон чекань,

а потяг щастя десь ще забарився.

Ще очі — дзеркало бажань,

колодязь ніжності не замулився.

Моє життя — це гавань самоти.

А де ж любові осяйні вітрила?

Я проводжаю пароплави гіркоти,

хоч провести усі мені несила.

Моє життя — це космодром чуттів,

що до галактик рвуться, як ракети.

Немов земля дощів,

душа несказаних жадає слів

і прагне неземного лету…

Василь ГОЛЮК.
м. Луцьк