Ніхто інший не замінив тебе
З шефом домовилася про вiдгул. Увечерi попередила домашнiх, щоб не шукали мене на роботi, бо їду в офiс постачальникiв
А сама сiдаю в автобус, який везе у примiське село. Трохи хвилююсь, в руках тремтять бiлi ромашки. Намагаюсь не озиратись по сторонах, тому що не хочу зустрiти нiкого зі знайомих. Адже тодi доведеться пояснювати: куди, чому i навiщо. Їду до тебе, мiй любий, як i завжди, в цей День. Перехоплює подих, коли задумуюсь на хвилину, скiльки ж триває наша розлука. Здається, цiлу вiчнiсть… Ти зустрiчаєш мене своєю сумною посмiшкою в тишi ciльського кладовища. «Доброго дня тобi, любий! Я знаю, ти виглядав мене. Ти чекав мене саме сьогоднi», — промовляю подумки. Звичайно, я приходжу до тебе i в iншi днi — з дiтьми, з родиною, офiцiйно i скорботно. Але в цей День — день нашого весiлля я тут завжди одна, бо хочеться привiтати тебе, поговорити i поплакати наодинцi. Я приношу тобi квiти як пам’ять про той День. Пам’ятаєш, як ми втiкали вiд усiх у нашу Нiч з букетом бiлих ромашок із весiльного столу? Я приходжу до тебе, щоб попросити вибачення за всi мої минулi образи. Навiть дивно тепер, що ми могли сваритись через такі дрiбниці. «Прости менi, мiй рідний, усе–усе. Прости iнших мужчин у моєму життi. Менi все одно не вистачає тебе, хто б не був зi мною поруч», — ось що кажу на твоїй могилі.
Довго вчилася жити одна — безрадiсно, буденно i ciро. Без твоєї усмiшки, без дотепiв, без спiльного вирiшення справ.
Мармуровi зiрочки на твоїх погонах виблискують, як справжнi. Здаєmьcя, i досi бачу схилене над тобою полкове знамено, прощання в Будинку офiцерiв, сумну вервечку людей, що проводжають тебе до виїзду з гарнiзону. Довгою i печальною була наша дорога додому. Що ж, ми все–таки повернулися з тобою в рiдне мiсто, як ти мрiяв. Правда, трохи не так, як планували. Ми вiльно здолали два кордони i чотири митницi. Перепусткою скрiзь стала коротка фраза: «Вантаж–200».
Дата на обелiску нагадує про той останнiй день, коли ми ще були разом. Тодi ще було воно, наше життя, в якому ми любили, ростили дiтей i мандрували «ген–ген за обрiй». Невже нiколи бiльше не буде прогулянок нашою вулицею мiж двома мостами, вечiрнiх купань i свiтанкiв над озером?
Мені довго було незвично приходити в дiм, що став без тебе пусткою, і вiдмикати дверi своїм ключем. Довго вчилася жити одна — безрадiсно, буденно i ciро. Без твоєї усмiшки, без дотепiв, без спiльного вирiшення справ. Хоч ні! Напевно, ти завжди був поруч зi мною — в пам’ятi, в думцi, в щоденнiй мовчазнiй молитвi. У хвилини безнадiї i розпачу я благала: «Поможи менi, чоловiче!»
Уже дванадцять років я без тебе. Знайомi i друзi (та що вони — навiть твоя рiдня) переконують: мовляв, треба почати життя заново. Я ствердно киваю головою i навiть часом намагаюся це зробити, сказати «Так» iншому мужчинi. Але… Нiхто iнший не зміг замінити тебе. Ті інші приходять i йдуть, залишаючи по собi гiркоту розчарувань, а ти є i завжди будеш поруч як найсвiтлiший i найболючiший спомин… Тiльки на одну людину я заглядаюсь з подивом i цiкавiстю. Цього високого, ставного чоловiка навiть серед натовпу помiчаю здалеку. Вiн нагадує менi тебе. Тебе такого, якого нiколи не бачила, яким ти нiколи не cтав. Тебе — в шiстдесят. Ми мовчки вiтаємося i йдемо далi, кожен своєю дорогою. Я не знаю, як його звати, хто вiн за фахом. Сива чуприна, хвацькi, теж посріблені, вуса — cправжнiй шляхетний красень. Я люблю спостерiгати, як вiн грається з онуками або прогулюється з дружиною, яку підтримує нiжно й обережно. Я дивлюсь на цю закохану пару, як у дзеркало часу, як на наше з тобою майбутнє, якого у нас нiколи не буде. I все, що в життi було для мене дорогим i прекрасним, про що мрiяла, знову пливе вiд мене в рожевому туманi. Не зупинити, не втримати… Все марно. Тiльки губи тремтять, тiльки сльози блищать, а самотня темна нiч огортає смутком i безнадiєю.
Ольга СТАВСЬКА.
м. Луцьк.
