Історія Волині — ​це був ландшафт його душі

Я так і не запитав його, коли саме він, сказати б, загруз в історії. Майже всі ми — ​особливо ж після проголошення незалежності — ​значно активніше, аніж раніш, зацікавилися українським минулим. А Корсак не просто ним зацікавився, він справді по шию там загруз. Він її вивчив так, що міг би читати університетські курси чи не з усіх відомих періодів «біографії» нашого народу. Міг би й розробити авторський курс із назвою «Історія України в персоналіях», про що переконливо свідчить його книжка «Твої імена, Україно», котру я сприйняв як компендіум усіх тих романів, котрі Іван Корсак збирається написатиА потім один за одним пішли «Гетьманич Орлик», «Таємниця святого Арсенія», «Тиха правда Модеста Левицького», «Капелан армії УНР», «Корона Юрія II», «Мисливці за маревом»…

Ці твори висунули його в лідери українського історичного роману, який зі смертями Павла Загребельного, Романа Іваничука й Романа Федоріва зазнав особливо відчутних втрат. І це в той час, коли можна писати, не оглядаючись на якісь ідеологічні табу, коли автори вже забули (а молодші й не знають), що це таке — ​цензура. І це в той час, коли в державі виразно відчутно її національне недокрів’я, коли у свідомості нації треба створити пантеон героїв, повернувши всі репресовані імена. (А таких — ​тисячі!). Тому справді немає ціни історичним творам у нашій постколоніальній ситуації. Це ще одна ділянка, на якій треба ліквідувати міріаду «білих плям».

« Він не належав до тих авторів, які, відштовхнувшись від трьох–чотирьох епізодів, творять фантазії на теми історії. В цьому сенсі Корсак — ​їхній антипод.»

Не знаю, як устигав Корсак стільки писати. Я й сам ніби немало пишу. Але напружений творчий ритм Івана Феодосійовича захоплював. «Отаман Чайка» (про видатного поляка Міхала Чайковського з українською групою крові), «Мисливці за маревом» (про поета Данила Братковського), «Діти Яфета» (про В’ячеслава Липинського), «Немиричів ключ» (про мислителя і політика Юрія Немирича), «Перстень Ганни Барвінок» (про нелегкий життєвий хрест, що випав на долю дружини великого і нестерпного Пантелеймона Куліша), «Запізніле кохання Миклухо–Маклая» (про видатного українця, з іменем якого пов’язані заслуги в кількох галузях науки).

Ще зовсім недавно були тріумфальні презентації «Борозни у чужому полі» (про братів Тимошенків) і «Вибуху у пустелі» (про український слід у Лос–Амосі, де створено американську атомну бомбу, й життєві перипетії родини Кістяківських). Останньою Корсаковою презентацією в Києві став роман «На розстанях долі» (про Поліську Січ і Бульбу–Боровця та про дивізію «Галичина» й генерала Павла Шандрука).

Мені пощастило неодноразово мандрувати Волинню з Іваном Корсаком. Він став моїм гідом, який вразив знанням історії краю. Ми проїздили те чи інше село, й він докладно оповідав про його минуле, про те, кого з видатних людей воно дало і які важливі події — ​ще від княжих часів й аж до Поліської Січі чи УПА — ​там відбувалися. У ньому жив історик і допитливий краєзнавець і був огром фактографії, у своїх книжках він використав тільки дещицю з усього того, що знав. А міг би створити історичну енциклопедію Волині чи путівник її історичними місцями.

Якогось літнього дня повіз мене у Володимир–Волинський. Розповідав там сюжети з історії так, мовби був самовидцем усіх тих подій та особисто знав княжі родини, пов’язані з цим дивовижним містом, що світить у небо золотими банями своїх храмів.

Такі екскурсії я ще мав у південних степах із подібним до Корсака гідом Григорієм Гусейновим, який не зумів усі свої знання минувшини вмістити в дев’ять томів своїх «Господніх зерен», а додає до них нові й нові історико–біографічні твори, і з Володимиром Панченком, який усі свої краєзнавчі одіссеї підсумував у книжці «Сонячний годинник».

Відвідали ми вдвох і Затурці, звідки вийшов В’ячеслав Липинський (там був родинний маєток Липинських). Я знав, що Іван Феодосійович висував ідею створення там серйозного музею видатного історіографа й політичного діяча, апелював з цього приводу і до волинської влади, і до польських інституцій. (Тоді Корсак був депутатом обласної ради, де опікувався справами культури). І в тому, що цей музей став реальністю, — ​велика заслуга й Івана Феодосійовича. Тоді, в Затурцях, я дорікнув йому: чому ви досі не написали роман про В’ячеслава Липинського? Кому ж в Україні, як не вам, його писати?

Очевидно, він був готовий до такої роботи, добре знав цей матеріал, бо вже за рік із лишком ми в «Ярославовому Валу» готували його роман «Діти Яфета», що мав справді добрий розголос. Корсак на той час уже став своєрідним літературним брендом. Зацікавлення романом зумовлено і тим, що його герой — ​В’ячеслав Липинський, і тим, що його автор — ​Іван Корсак.

Під час кількаразових екскурсій Луцьким замком Іван Феодосійович заводив мене в кожну закутину, і ми там надовго зупинялися, доки він оповідав, що тут і коли було — ​і в мене знову складалося враження, буцімто він усе те не тільки бачив, а й з усіма учасниками дійств це переживав. Справді, до містичного дивовижна ситуація — ​відчуття присутності твого співрозмовника і в цю мить із тобою, і там, далеко в часі, про який він розповідає. Я навіть тоді пожартував: схоже, Іване Феодосійовичу, що у вас — ​роздвоєння особистості, бо однак овою мірою належите і далекому минулому, і сьогоденню.

Він міг би повторити, перефразовуючи генія, що історія Волині — ​це щось як ландшафт його душі. Чи то йшлося про Камінь–Каширський, де Корсак довго редакторував у районній газеті і де почався його багатообіцяючий творчий альянс із музою Кліо, чи про Ковель або Володимир–Волинський, Ківерці, Клевань, Колодяжне — ​при будь–якій волинській назві (і не лише в межах нинішньої області, а в обширах усього краю, здавен званого саме Волинню) — ​повсюдно він легко орієнтується, мовби той подорожанин, який неоднократно звідав усі тамтешні шляхи. В цьому сенсі він передовсім — ​саме волинський письменник, але Волинь у його творах нерозривно пов’язана з усією Україною. Ба, навіть із різними закутинами світу.

Довго й важко завойовував собі читача. Довго, бо трохи запізнився з літературним дебютом, оддавши стільки сил і часу журналістиці, ставши в ній професіоналом щонайвищого рівня. Почав видавати свої історичні романи, коли в Україні настала гнітюча пора нечитання, деінтелектуалізації і варваризації. Наклади книжок упали до катастрофічного показника. Тому кількість читачів художньої літератури зменшується, як шагренева шкіра.

Але той, хто ознайомився з першими Корсаковими історичними романами, вже не розлучався з ними. Так поволі формувалося ядро його читацького активу. Це передовсім люди національно стурбовані й інтелектуально допитливі. Саме для них ставала важливою подією поява кожного його твору. На Корсакових презентаціях у Києві дедалі люднішало. Його романи мали прихильних рецензентів, їх почали перекладати, і вони виходили іноземними мовами, зроджуючи добрий резонанс то в Польщі, то в Литві. Виявилося, що запити на українську історію є не тільки в національно свідомої частини українців, а й за кордоном.

До речі, про зарубіжжя. Оскільки чимало героїв письменника жило й діяло в різних країнах світу, збираючи матеріали про них, Іван Феодосійович користувався архівами й бібліотеками Європи й Північної Америки. Немало документів і наукових текстів перекладали для нього спеціально найняті перекладачі, чию роботу він оплачував зі своєї кишені. В таких його романах, як «Борозна в чужому полі», «Вибух у пустелі», «Запізніле кохання Миклухо–Маклая», «Діти Яфета», в художню канву вплетено почасти сенсаційні для істориків науки документи. Він не належав до тих авторів, які, відштовхнувшись від трьох–чотирьох епізодів, творять фантазії на теми історії. В цьому сенсі Корсак — ​їхній антипод. У нього все документально підкріплене. Але, ясна річ, — ​це не монографії і не реферати, а таки ж романи, в яких є й обережний, виважений на терезах доцільності домисел, що забезпечує авторові можливість увиразнити особливості його задуму й вияскравити біографію його героя.

Нині в мене перед очима його роман, де особливо багато документального матеріалу — ​«За серпанком, загадковим серпанком». Це — ​історія українців в американській армії під час війни у В’єтнамі. Перелік усіх тих, кому автор вдячний за надані для нього документальні джерела, займає майже три сторінки. Уявімо собі, яка робота передувала творенню цього роману. Я не знаю, хто з сучасних наших письменників, окрім Корсака, здатен на подібне.

Після цього твору, котрий уже готується до друку у видавництві «Ярославів Вал», Корсак працював над новим романом, у якому діють Олександр Архипенко, Михайло Бойчук, Софія Левицька та інші знакові особи українського мистецтва. Він устиг написати шістнадцять розділів цього широко закроєного твору. Схоже, що авторське повістування ще не дійшло екватора роману. Текст його передав мені син письменника Віктор Іванович. Ним уже зацікавилася для публікації головний редактор «Києва» Теодозія Зарівна.

Іван Корсак відійшов од нас на високому творчому злеті. Але його літературне життя триває. Читачі знову й знову захоплюватимуться його книгами. І я певен: коло шанувальників цього таланту ширшатиме й ширшатиме. Інакше просто не може бути — ​це дуже важливі для українців книги. Творчі звершення Івана Корсака — ​то вже сьогодні зрозуміло — ​важлива сторінка нашої літератури. І — ​не тільки літератури.

Михайло Слабошпицький, літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

З інтерв’ю Івана КОРСАКА «Волині-новій» 15 вересня 2016 року:

… У нас частіше згадують українців, які розбудовували російську імперію. Але ж, як наводжу приклад у згаданому романі «Діти Яфета», майже в один час в Австро-Угорщині прем’єром був галичанин граф Бадені, віце-спікером – Юліан Романчук, міністром охорони здоров’я – Горбачевський, генеральним прокурором – Ганущак, головним лікарем флоту – Ярослав Окуневський. А Іванові Пулюю пропонували портфель міністра освіти, але він відмовився, зосередившись натомість разом із Пантелеймоном Кулішем на перекладі Святого Письма. Гімн «Ще не вмерла Україна» вперше прозвучав не на вулиці Грушевського у Верховній Раді, а у… віденському парламенті: так протестували депутати проти утисків українців. А коли в Івана Пулюя Конрад Рентген «позичив» Х-промені, несправедливо названі рентгенівськими, то Альберт Ейнштейн, давній приятель Пулюя, йому писав: «Хто ви такі, русини? Яка культура, які акції? А за Рентгеном – уся Європа»…

Незабутні слова митрополита Іларіона: «Кожен народ – то квітка на лузі Божім цвітучім». Наш люд чимало зробив для поступу світової цивілізації і квітка його не має загубитись безслідно на цьому розкішному Лузі…