Антон Зубаль вижив під час розстрілу в луцькій тюрмі

Передмова

Я ж виховувалася на літературі, віршах і піснях «в дусі комунізму». В школі певний час очолювала комсомольську організацію, після закінчення навчання теж ніколи не ухилялася від комсомольських доручень.

 І саме тому кожна зневажлива фраза, кожна колюча репліка проти влади, сердито і саркастично кинута моїм дідом, неодмінно зачіпала за живе і аж принижувала мене особисто. Доти, доки не привідкрилася ота невидима ляда — ​і я зазирнула на самісіньке дно райдужно розфарбованого радянського колодязя, де під шаром комуністичного пафосу і бравади ховалися, наче в найнадійнішій криївці, страшні рештки трагізму дідового минулого

Через брак фотознімка не виїхали до Парагваю

Мої дід Антон і баба Лікора, одружившись, усі свої старання спрямували на примноження селянських статків, адже в сім’ї народжувалися і підростали діти. Тому господарство з кожним роком збільшувалося, хоча це давалося з величезними труднощами: коні, сівалки, косарки, молотарки, весь дрібний сільськогосподарський реманент — ​мали все, що потрібно для праці на землі. Крім того, дід славився на всю округу як хороший коваль, то щось заробляв і на цьому. А ще він був грамотний, дуже добре проводив математичні розрахунки. Довгий час входив до організації «Просвіта», завжди цікавився пресою і, жадібно смакуючи, вичитував усе до останнього абзацу. Можливо, саме через це непогано розбирався в політиці. Завжди відзначався стриманістю, тому кожне його слово було виваженим, вчинок — ​обдуманим.

До самої могили він так і не простив совєтам свого розстрілу…

Отак у важких, рясно скроплених селянським потом буднях з далеко не частими, але такими довгожданими митями відпочинку і минали дні дідового життя — ​спокійно, тихо й розмірено. Але, зважаючи на політичну ситуацію, яка складалася, він розумів: незабаром усе закінчиться. Тож глава сім’ї вирішив шукати кращого (чи й легшого) життя за океаном, і, порадившись, родина надумала виїхати аж у далекий Парагвай. Пройшовши митарства бюрократичної тяганини, нарешті зібрали всі необхідні папери і тривожно, з острахом, чекали дня від’їзду. Та, видно, не судилося. Саме в той період треба було народитися синові — ​і не вистачило одного–однісінького фото на вироблених документах! Тож усі так і залишилися на батьківщині.

Товариш прикрив його своїм тілом

І ось у 1939 році прийшли, як дід завжди говорив, «перші совєти». Зустрів він їх досить насторожено. Щоб не бути виселеним разом зі своїм чималим сімейством на безкраї простори Сибіру у статусі майже куркуля, треба було прийняти правила іншого життя. Щонайперше — ​відмовитися від свого нажитого кривавими мозолями майна. Селянинові, хліборобу з діда–прадіда, який тільки і мріяв обробляти свій власний лан і мирно жити на своїй українській землі, треба було відректися від найсвятішого! І щоб не потрапити на гачок НКВС, мій дід після важких роздумів прийняв пропозицію районних керівників — ​став головою Боровицької сільської ради. Уже не пам’ятаю з його розповіді, як так сталося, що він із власної ініціативи просто пороздавав бідним односельцям панське майно, але за це поплатився: його заарештували. Разом із ним забрали і секретаря Федося Дейнеку. Їх до закінчення слідства посадили в Луцьку тюрму, інкримінувавши розтрату державної власності. Аж тут — ​війна.

«Сидимо у камері, — ​розповідав потім дід, — ​а людей багато, і в кожного своя кримінальна стаття: той украв, той убив, а той і сам не знає, за що він тут. І ото в неділю, 22 червня, вдосвіта як почали німці бомбити все навкруг! Снаряди рвуться, люди в паніці — ​хто молиться, хто плаче. Аж вбігають наглядачі. І чомусь стали виштовхувати нас у тюремний двір — ​бігом, бігом! Ми, нічого не підозрюючи, повиходили. І тут над головою просвистіли перші кулі. Це ж нас на розстріл вивели! Свої!!! Як?! Без суду і слідства?! Стояв причумлений, як дурень, під прицілами кулеметів, поки до тями не привів крик Федося: «Антоне, падай!» Він різко смикнув за руку, я впав, а товариш мене накрив своїм тілом… Ніколи цього не забуду. Ніколи… Що залишився живим, завдячую тільки своєму рятівникові».

Довго (а може, то тільки здавалося?) вони лежали отак. Неначе в глибокому гіпнозі, підсвідомо фіксували, що зовсім поряд стрекотіли кулемети, свистіли кулі. І падали, й падали люди. Поранені, вбиті, закривавлені, молоді і в літах, винні і невинні. Хтось іще ворушився, чіпляючись за життя, а хтось уже дивився скляним поглядом у високий світ, туди, де ні біди, ні болю, ні смерті. Тільки радість. І правда. І вічність…

«Кто живой, поднимайся! Кто встанет — ​стрелять не будем!» — ​рявкнуло десь зовсім поруч. Вони лежали, двоє ледве дихаючих істот між штабелями людських тіл, гарячково перебираючи хаотичну вервечку думок: «Що зараз робити?.. Як краще вчинити?.. Лежати?.. Вставати?» Доносилися поодинокі звуки — ​то дострілювали поранених.

«Вставаймо, Антоне! Чуєш, вставаймо! То, може, живі зостанемося!» — ​прошептав у саме вухо Федось.

І вони піднялися, підтримуючи один одного — ​двоє друзів, односельчан, кумів, сватів. Назустріч невідомості. Зір затуманився, але загострився слух. Скрізь лунали зойки. То тут, то там чулися крики конвоїрів. Десь зовсім поруч розривалися снаряди (напевно, то німецькі?..). Ще працювали кулемети (а це таки свої…). Пахло кров’ю. Смертю… Пеклом…

«Кто живой, строиться в шеренгу!» — ​це знову дзявкають оті пси, оті совєтські недоноски, що не мають ні душі, ні серця! І вчорашні в’язні, здебільшого поранені, морально знищені, перемазані своєю і чужою кров’ю, тихо і приречено вибиралися з–поміж лежачих побратимів і, незграбно сутулячись, ставали в кривий переривчастий ряд.

«За власть, яка мене ні за що ставила до стінки, я воювати не буду»

Я вже, на жаль, ніколи не дізнаюся всіх подробиць його довгого і нелегкого шляху додому, бо рідної людини уже 40 літ немає на світі. Тільки на порозі власної домівки, випереджаючи будь–які запитання, він сказав, як відрізав: «За власть, яка мене ні за що ставила до стінки, я воювати не буду».

Але дід Антон розумів, що в спокої його ніхто не залишить. Потрібно було йти в партизани, або в поліцаї чи повстанці. Однак вибору якраз і не було. Партизанами командували ті самі ненависні «совєти», німці були ворогами, а в повстанцях («бандерах», як казала моя баба) було багато і таких людей, з якими він, як кажуть, ні за які гроші не хотів мати нічого спільного.

Так у невизначеності летіли дні, минали тижні, і все ближче до Боровичів наближався фронт, який гнав німецьких окупантів далі й далі. І все більше хмурилося дідове чоло, бо він твердо знав: помилування не буде. І цей час прийшов, коли діда Антона викликали у владні кабінети і дали на роздуми якусь годину–другу: або ти, чоловіче, ідеш під трибунал, або стаєш головою колгоспу. І знову нависає нагальна і така складна дилема: що робити?! А жити-то хочеться… І бачити світ і дітей своїх, і поле, і зелену травичку біля хати, і навіть оту кувалду, що б’є прямісінько по барабанних перетинках — ​бух–бух, бух–бух, оглушуючи з кожним роком усе більше й більше… І дід дав згоду.

Як родина вижила в той період — ​одному Богу відомо. Хто тільки не навідувався до хати Зубалів! І в усіх обов’язково — ​зброя. Кожного дня були представники влади зі своїми жорсткими вимогами, майже щовечора налітали, як їх називала баба Лікора, «ястребки», які, неодмінно махаючи перед самісіньким носом господарів пістолетами, залякували каторгою за співпрацю з українськими націоналістами. Одного разу опівночі до хати завітав загін «ястребків» на чолі з офіцером Бариніним. І він розкричався, що зараз перестріляє всю сім’ю, якщо не зізнаються у зв’язках з бандерівцями. Баба стала просити: «Пане товаришу Баранін, не чіпайте нас, ми ні в чому не винні!» А той репетує: «Я не Баранін, я Баринін!» Проте, щоб вижити, брехати і кривити душею все-таки доводилося, бо частенько вночі приходили оті «хлопці з лісу» — ​«бандери», на яких полювали і яким потрібні були продукти, бинти, одяг. Але геть усі «дорогі гості», які регулярно навідувалися до зубалівського обійстя, неодмінно погрожували розправою. А в хаті ж — ​діти, великі і малі, старі батьки. Тримає баба найменшенького, Степана, на руках, а дуло автомата уже націлено прямо йому в голову. Чим же завинили вони, її діти, чи сусідські, чи чиїсь інші? За що така кара Божа?!

Дід вижив, хоча й посивів дуже рано. І скільки ж то нерозказаного, нерозділеного, захованого в найглибші куточки душі забрав він із собою туди, де вже ніхто і ніколи не дізнається всієї правди його гіркої історії! Уже десь у шістдесятих–сімдесятих роках неодноразово писав у Москву — ​здається, до Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва і до Голови Ради Міністрів СРСР Косигіна — ​листи–звернення–заяви з проханням встановити справедливість щодо його довоєнної судимості. Даремно. Приходили тільки стандартні відповіді–відписки. Ніхто й не думав розбиратися в цьому питанні.

Післямова

Ось так і прожив мій дід Антон Семенович Зубаль до кінця своїх днів у глибокій неприкритій образі на радянську владу — ​за таке несправедливе і здирницьке «розкуркулення», за бандитську примусову колективізацію, за немислимі доноси і шантаж, за «ястребків» у погонах, за їхню зневагу, зверхність та поганську мову, за те, що ця свавільна войовнича влада зробила сільських господарів мало не жебраками, а трутнів — ​начальниками, за кожний невтішний і безрадісно прожитий день та за кожну проведену в похмурих думках безсонну ніч… Та особливо пекла смертельна образа за оту смердючу Луцьку тюрму. І до самої могили він так і не простив совєтам свого розстрілу…

Валентина ЛИСЮК, с. Боровичі, Маневицький район.