Скільки треба насінин для Світланиних… картин?

Але нещодавно побачене у Ковелі вкотре навіяло думки про те, яка ж багата й невичерпна талантами наша Волинь! Майстриня Світлана Бойчук серію художніх робіт «Сім чудес України» витворила із… насіння квітів та деяких інших рослин. Хотинська фортеця, парк «Софіївка», Києво–Печерська лавра, Кам’янець–Подільська фортеця, Софія Київська, Херсонес, Хортиця, а ще — ​Луцький замок — ​не лише документально впізнавані, а й світяться ледь уловимим внутрішнім сяйвом, у якому й непроста наша історія, і гордість за творіння предків, і любов до рідної землі.

Проте «Сім чудес України» — ​то лиш невеличка частинка творчого доробку Світлани Григорівни, яка працює завідувачкою канцелярії в Ковельському обласному ліцеї з посиленою військово–фізичною підготовкою імені Героїв Небесної сотні. Про себе жінка говорить коротко й не дуже охоче. Як людина я її розумію. Значно красномовніше за неї промовляють речі, виготовлені її воістину золотими руками. А це не лише вже згадані картини, витворені з насінин за оригінальною технологією, а й прекрасний батик (техніка розпису по тканині за допомогою воску та барвників. — ​ В. Ш.), креативні новорічні ялинки переважно з природних матеріалів, де найвишуканіші прикраси — ​полаковані вільхові шишечки, розписані оригінальними візерунками сумки, вирощування цитрусових, а з весни й до осені, звісно, квітів. Але як журналістові мені з надто скромною пані Світланою було важкувато, тому щиро вдячна її батькові, Григорію Олександровичу. Бо то саме він зателефонував до редакції, аби розповісти про вироби своєї доньки, а під час нашої розмови доповнював небагатослівну її розповідь цікавими подробицями:

 — Ми з дружиною — ​сільські вчителі, коли підростали наші дочки, дитсадків не було. Тому часто доводилося брати їх із собою, садовити на останню парту, давати папір та олівці, мовляв, сидіть тихо і малюйте.

Своїх персональних виставок Світлана Бойчук ще не мала, адже у гарних робіт обов’язково виростають крила і розлітаються вони по світу — ​в Німеччину, Польщу, Чехію, Швецію…

Як не дивно, такий батьківський «примус» не відбив бажання до художньої творчості. Після закінчення художньої школи Світлана вступила до Ковельського професійно–технічного училища № 7 (нині Ковельський професійний ліцей), у якому на той час можна було здобути фахові навички народних промислів: вишивальниці, живописця, виготовлювача художніх виробів із лози, гончара. Ентузіастом цієї справи був Георгій Михайлович Грушка. Світлана й не помітила, як полюбила глину, вироби з неї, які, пройшовши воду й вогонь (адже їх треба випалювати), потім ще й вабили око різнобарв’ям візерунків.

Але настали важкі 90–ті, підприємства почали занепадати й закриватися, навіть хороші фахівці стали непотрібними. Ось і її знання знадобилися хіба що тоді, коли вела у школі гурток народних промислів. Та жага творчості вже не полишала душу. Тепер розуміє, що найперша її робота — ​трійка баских коней, яку досі зберігає, була не зовсім досконала, але відтоді минуло вже 15 літ, багато чому навчилася.

Беру до рук одну із картин і прошу пояснити, як і з чого вона народилася.

 — На фанері наношу основу відповідно до задуму, — ​розповідає майстриня. — ​А часом і не знаю, що в результаті вийде. Ось погляньте, оці чорні контури — ​із насіння амаранту. Але воно може бути й білим, коли недозріле. Зелений колір дає конюшина, цікавий відтінок у трави тимофіївки, а ось тут — ​три сорти гірчиці, насіння льону, розторопші плямистої, обліпихи, проса, акації, моркви… Хмарне небо добре виходить із маку. Усе це «садиться» на клей, а потім покривається лаком.

— Запитуєте, скільки часу йде на одну роботу? Ну, це залежить від розміру, від натхнення, від різних обставин. У середньому — ​місяць, у мене ж є й інші заняття, а при цій роботі я просто відпочиваю. Сиджу собі, викладаю голочкою на клей, чим дрібніше, тим цікавіше…

Слухаю Світлану Григорівну й чудуюся: «Нічогенько собі відпочинок! Для мене б це була вишукана каторга і найважче покарання. Та, мабуть, цей світ і цікавий тим, що люди в ньому різні, із найдивовижнішими нахилами й талантами.

— ​А де ж ви берете стільки насіння? — ​розбирає цікавість.

 — ​Щось виростає у нашому квітнику, там у нас і крокуси, і юки, й кали, гібіскуси, бругмансії, чимало грунтопокривних рослин. У ньому тато любить копирсатися, він же за фахом учитель біології. Знаючи моє захоплення, щось приносять знайомі, а щось і докуповую у насіннєвих крамницях.

— ​Але ж у непрозорих пакетах не видно, якого воно кольору, — ​наївно дивуюся.

— ​У пакетах — ​так, — ​усміхається моя співрозмовниця, — але ж насіння часто продається і на вагу.

Своїх персональних виставок Світлана Бойчук ще не мала, адже у гарних робіт обов’язково виростають крила і розлітаються вони по світу — ​в Німеччину, Польщу, Чехію, Швецію… Інколи демонструє їх на різноманітних місцевих фестивалях, у яких беруть участь майстри народної творчості. А ось захоплення батиком виникло спонтанно — ​подруга подарувала спеціальні фарби для нього.

— ​Захотілося чогось такого оригінального, чого ні в кого нема. Почала із шарфів на шифоні, на шовку. Малюю, запарюю, обшиваю — ​робота йде, уже й на виставку на День міста брали. А тепер ще й наношу візерунки на сумках, курточках, уже й про джинси питали. Те, що гарне, стає модним, — ​розповідає про ще одне захоплення пані Світлана.

Залишаю затишну оселю майстрині з невимовною радістю від дотику до справжнього таланту, презентом — ​маленькою рукотворною ялиночкою — ​й несподіваним особистим відкриттям: життя прожила, а не знала, що вільхові шишечки можуть бути такими ошатними, досконалими, прекрасними, зрештою, як і все у природі.