Блакитна мрія... на смітнику
Днями викидала зранку сміття й біля контейнера у дворі багатоповерхівки побачила... свою блакитну дитячу мрію
І хоча минуло вже понад півстоліття, мені аж подих перехопило, не могла відвести очей і проковтнути гіркий клубок, що підкотився до горла. Біля смітника лежали... ковзани із високими білими черевиками, майже новісінькі! Саме про такі я мріяла у далекому 1963-му...
У центрі села Маньків Локачинського району, де ми тоді жили, був ставок, який у зимові місяці перетворювався на каток і хокейне поле. Хлопці собі проблем не робили: прив’язували ковзани до чоботят шпагатом чи білизнярською мотузкою — і вперед! Дівчатка ковзанами не захоплювались, а я мала нещастя побачити оте «біле диво» по телевізору, він тоді був у нас першим і єдиним на все село. Я засинала і прокидалася з мрією про ті ковзани з білими черевиками.
Нарешті тато їх привіз із Києва. Але вони виявилися трохи замалими. Ні, не тому, що він не знав, який розмір мені потрібен. Просто за тих часів у торговельних точках не було вибору. От і взяв тато найбільші з тих, що трапилися. І хоч як я підгинала пальці й одягала черевики практично на босу ногу — вони були тісними. Не буду розповідати, скільки гірких сліз тоді пролила. Не пригадую, куди поділися ті злощасні ковзани, а я захопилася лижами, також батьковим подарунком. Зими були тоді сніжними, не те що тепер.
Увечері, коли поверталася додому, ковзанів біля контейнера вже не було. Може, здійснилася чиясь мрія?
