«Вражеская страна»

Сергій ХОМІНСЬКИЙ, доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Щойно дізнавшись про смерть тітки, хотіла також приїхати її племінниця Валя. Та де там встигнути на похорон – адже живе аж на російському Уралі! Тож, трохи подумавши, вирішила їхати вже на сороковини. Щоправда, Валі на той момент і самій було за 70, тож супроводжувати її в Україну – на Житомирщину – мав 20-річний онук Вова. До того ж хлопець давно мріяв побувати на землі своїх предків, відвідати могили прадіда і прабаби (Валіних батьків) у Житомирі.

Ось і сороковини – і тітка Валя (молодчинка!!!) таки приїжджає! Щоправда, без Вови. Всі разом рушаємо підводами на могилки (так у селі кажуть на кладовище), потім запрошуємо священика, відбуваємо поминальний обід…

А вже увечері, коли скорботні клопоти були позаду, випала вільна хвилина поговорити з двоюрідною тіткою.

— Тьоть Валь, а чого Вова не приїхав з вами? Збирався ж… (Валю батьки вивезли з України, коли їй було п’ять років. Згодом вони повернулися в Житомир, а донька, вже доросла, так і залишилася на Уралі. Проте українську розуміла прекрасно, хоча й говорила виключно російською).

— Да ты понимаешь, Сереж, не так давно наконец удалось Вову на завод устроить (тітка жила в «суперсекретному» закритому місті, яке за радянських часів навіть не мало назви і де все оберталося навколо якогось стратегічного підприємства, що працювало на ВПК). Не в тот цех, в который хотелось бы. И зарплата пока копеечная. Но хоть так – иначе никаких перспектив у нас в городе нет… Ну и пошел он перед поездкой отпуск оформить. Рассказал, что к чему, а ему «кадровичка» говорит: «Парень, я бабушку твою хорошо знаю и деда покойного помню. Мой тебе совет – не глупи! Все равно ведь узнают! Конец тогда твоей карьере на заводе…»

— Зачекайте, хто і що «узнает», який ще «конец»?!

— Ну, вы же для нас – вражеская страна… Это неофициально, но все знают – поддерживать отношения с родственниками с Украины крайне нежелательно. А тем более, если ты работаешь на заводе…

— Хто – «вражеская страна»?! Сучасна Україна – для Росії?! Та в нас при владі проросійська Партія регіонів, а «наш» президент Янукович – то більший кацапура, тьоть Валь, аніж ви!

— А-а-а! Янукович – это тот, кто пчел любит и у которого лицо поцарапанное?

— Та ні – то Ющенко! Він уже три з половиною роки, як не при справах. А в Януковича пика гарна, але бджоли його все одно не люблять!

— Янукович, Ющенко – я их постоянно путаю… (???!!!) А про вражескую страну – это ж не я придумала…

Тобто, у жовтні 2013-го, коли до початку Євромайдану лишався ще місяць, а до перемоги Революції гідності і приходу до влади у Києві «хунты» – ще чотири, коли у львівському метро ще не варили холодець із «русскоговорящих младенцев», коли на вулицях Слов’янська «фашисты» ще не розпинали «трехлетних мальчиков в трусиках», а в Цуманській пущі бандерівці, повилазивши з криївок, ще не відловлювали і не наминали живцем тих нещасних «снегирей» – уже тоді ми були для них «ВРАЖЕСКОЙ СТРАНОЙ»! І той мій 20-річний родич Вова, який (не маючи на той момент ніякої спеціальної освіти) подавав там (образно кажучи) якомусь слюсареві якісь гайки, вже не мав права приїхати на кілька днів в Україну, аби побачити живих родичів і вклонитися могилам мертвих… Попри те, що щиро хотів це зробити!

…А оце днями купую квиток до Києва на залізничному вокзалі в Луцьку. У черзі переді мною якихось п’ятеро–шестеро людей. І троє з них – чоловіки якось відразу впізнаваного «типажу». Звичайні наші волинські дядьки-роботяги, «плюс–мінус» років по 50. Коли підходить черга кожного з них, стає зрозуміло – я таки не помилився. Один бере «прямий» плацкарт до Москви. Другий – із пересадками прямує до Ростова. Третій – знову до Москви, але також із пересадками («Так дешевше», – пояснює касирці).

До четвертої річниці анексії Криму і початку війни Росії проти України – рукою подати. На Театральному майдані в Луцьку скоро знову бракуватиме місця для фотографій (дай Боже мені, нерозумному, помилитися!) на пам’ятній дошці загиблим на Сході волинянам. І прекрасно ті дядьки–заробітчани розуміють, що «Гради», «Буки», танки з БТРами чи навіть автомати з ручними гранатами у донецькому «воєнторзі» насправді не продаються…

Але як же ж не зрозуміти і їх! Адже треба вчити дітей. Чи вже допомагати дітям «піднімати» онуків. Зрештою, якось виживати. А де тут у нас «знайдеш» зарплату в кількадесят тисяч рублів (до речі, десять рублів нині – це вже більше, ніж п’ять гривень!)? І які той дядько може «здати» таємниці, навіть якщо його «там» завербують? Таємниці мурування цегляних стін, укладання керамічної плитки чи штукатурення стель? І все це, звісно, так.

Але якось воно зовсім не так…