Олег Шупляк свої картини… зашифровує

Нас зі шкільної парти привчають до того, що мистецтво повинне спонукати до роздумів. Слухаєш музичний твір — ​уявляєш героїв, сюжет, дивишся на картину — ​і за зображенням намагаєшся розгледіти щось невидиме, скласти асоціації. Сучасний художник із Тернопільщини Олег Шупляк без зайвих слів уміє за секунду втілити всю почуту теорію в практику. Погляньте на його картини. І ще раз погляньте! Ілюзія?

«Коли викладав фотографії своїх оптичних ілюзій в інтернет, то й уявити не міг, якими популярними вони стануть, — ​митець відверто дивується великою зацікавленістю глядачів до своїх полотен. — ​Мабуть, їхня особливість у тому, що вони не просто відображають реальність, а ще й інтригують, примушуючи добре вдивлятись, щоб розгадати намальоване. Це як головоломки чи загадки. А загадки люблять усі».

Репродукції цих дивовижних робіт уже давно «гуляють» у соц­мережах, за ними влаштовують флешмоби із запитаннями на кшталт «чи є там чиясь тінь?» або «скількох осіб бачите?» А вам траплялися зображення, де кінь або лелека служить за носа, прапор — ​за чуприну, два човни або дві сільські хатини є очима, а легкі хмарини — ​чолом? Чи, скажімо, вухо відомого художника — ​це водночас капелюшок панянки, спляча жінка — ​поле, а крила лелеки — ​виднокіл? Вдивляючись у пейзаж, раптом виявляєш, що пагорби перетворюються на брови… У фігурі дівчини з книжкою помічаєш голову Сальвадора Далі, за осінніми листками — ​пташку, а за солом’яними стріхами та маленьким пастушком — ​обличчя Тараса Шевченка.

 Автором картин із подвійним змістом є художник із Бережан, що на Тернопільщині, випускник Інституту архітектури Львівської політехніки Олег Шупляк. Таку техніку він обрав, аби показати, що не все в житті однозначно, що світ насправді багатогранний і складний, однак яскравий, особливий і неповторний. Митець дивується, що книжку як художній твір читають не один день, а на картину чомусь достатньо побіжно глянути: «Невже вона така зрозуміла? Я пишу для того, щоб люди читали мої полотна, і зашифровую в них речі, які не розкриваються з першого погляду».

Це схоже на грозу — ​спершу збираються хмари, а потім, як удар блискавки, приходить ідея.

Його твори-ілюзії (а це близько 200 робіт) об’єднані у серію «Двовзори». Саме вона і стала візитівкою художника як в Україні, так і у світі. «Це схоже на грозу — ​спершу збираються хмари, а потім, як удар блискавки, приходить ідея», — ​так говорить автор про створення ілюзій. Перша така «двовзорість» вийшла з–під його пензля в 1991 році. Дебютним був портрет Тараса Шевченка під назвою «Кобзар». Олег розповідає, що малював його в час, коли держава нарешті здобула незалежність. Усіх сповнювали радість та надія на краще. От і подумалося: а хто, як не Шевченко, стільки мріяв про волю для України?

У своїх ілюзіях він зображає відомих людей: письменників, науковців, художників… При цьому вся картина складається з окремих дрібних деталей, які доповнюють портрет особистості. Основне завдання полягає в тому, щоб поєднати обличчя та сюжет, зробити так, щоб картина легко читалася. Двовзори — ​це вміле поєднання абсолютно різних жанрів, символічний зв’язок вічних шедеврів та їхніх авторів. Саме за такі речі Олега Шупляка називають українським Сальвадором Далі. Хоча сам він такого порівняння не любить: «Ніколи не порівнював себе з ним, я не сюрреаліст за його розумінням, у нас різні стилі, напрями, я його не копіюю. І взагалі художникові важливо, щоб його називали власним іменем».

І хоча він запевняє, що його роботи — ​то не зображення сьогодення і не перемальовування з натури, є у колекції і яскраве заперечення такого твердження. Під час Майдану художник створив картину–ілюзію про українську революцію, використовуючи свою особливу техніку. Ідея зріла цілу зиму, а втілилась у реальність всього за кілька тижнів. На фоні шин, барикад і повстанців можна побачити портрет Тараса Шевченка. За два роки до цього створив «Коліївщину», яка наче передрікала події зими 2014–го.

Роботи Олега Шупляка часто мандрують виставковими залами не лише України, а й зарубіжжя. Однак чужі краї не ваблять митця. Навіть здобувши світове визнання, він і далі працює у невеликій майстерні на старенькому горищі в будинку у центрі Бережан. Олег не проміняв спокій та затишок на метушню мегаполіса: «Мені комфортно в рідному містечку. Може, суто з комерційної точки зору і вигідніше було б жити десь ТАМ, але для мене це ніколи не було самоціллю. Ні, не хочу! Мені п’ятдесят, а не двадцять п’ять. Я і так багато часу згаяв на «не ті» речі. За кордон їдуть у пошуках кращих умов і заробітку. Однак якщо там отримуєш одне, то жертвуєш іншим — ​родиною, творчою свободою».

«Яблуко від яблуні далеко не падає…»

Талант у родині Шупляків — ​дар спадковий. Мама — ​художник–самоук, працювала вчителькою, але у вільний час займалася розписом по склу. Малювала у стилі народного примітиву. На жаль, її робіт збереглося мало. Тепер митець намагається їх розшукати, іноді обмінює на свої картини.

Хист передався і синові пана Олега, який навчається у Львівській академії мистецтв. Добре малює і дочка, але вона обрала професію юриста.