Два перстені
Якби то знаття, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо вони різні байки вигадують. І якщо почати усім цим перейматися… Марина овдовіла у неповних сорок. Коштовним дарунком від подружнього життя, її надією і долею був син Андрій. Хлопець виявився вдатним — вродливим та розумним, мав славний характер
Ольга ЧОРНА
На останньому курсі навчання завітав додому з гарненькою дівчиною.
— Мамо, знайомтеся, це — Оксана. Ми навчаємось разом в університеті. Оксана — моя наречена.
Марині майбутня невістка сподобалася.
— Що ж, діти, будемо готуватися до весілля.
— Зачекайте, мамо, треба спершу закінчити навчання.
— Добре, восени робитимемо весілля. Ми з твоїм татом, Андрійку, також цієї пори побралися. І були щасливі.
Марина прикидала, скільки гостей потрібно запросити. І скільки це буде коштувати. Міркувала, на чому можна бодай трохи зекономити.
— Андрійку, я зберегла татову обручку. Аби не витрачати зайвих грошей, занеси її у ювелірну майстерню, хай переділять навпіл. Буде два персня. Поглянь, яка вона широка. Колись такі були в моді.
Син так і вчинив.
— Гарні твої діти, Маринко, — раділа родина, друзі, сусіди. – Якби був живий Володя… Усе він бачить з небес. І тішиться…
Спогади про чоловіка ятрили і гріли Маринину душу. Такого, як її Володимир, більше немає. Це було її переконанням. Тому й не змогла відповісти взаємністю комусь іншому. Син схожий на батька. І їй цього достатньо.
— Мамо, — змовницьки зашепотів Андрій, — незабаром ви станете бабусею. Оксанка вагітна.
— Кого чекаємо: хлопчика чи дівчинку?
— Оксанка хоче доньку, я — сина, отож, треба двійню, — жартував Андрій. — Ми не хочемо знати наперед, хто народиться.
— Правильно, кого Бог пошле…
Першу дитину Оксана не виносила. Другу — також. Лікарі розводили руками. Начебто все гаразд, але… Незабаром родину спіткало нове лихо: син потрапив в аварію. Одужував довго і тяжко.
Втретє Оксана завагітніти не могла. Марина втратила спокій. Не розуміла, звідкіля ці напасті. За які гріхи. Андрій ставав нервовий. Оксана сумувала. Дитина могла б зберегти їхню сім’ю.
— Маленьке диво, золотий промінчику, галасливе сонечко, ми чекаємо тебе. Ми вже любимо тебе. Доленько, змилуйся, — шепотіла Марина, наче молитву, наче заклинання.
Не переступайте погорога. Спершу зніміть свої обручки. Вони — мертві.
А лелеки носили легенькі сповиточки до інших родин.
Марині радили: варто піти до ворожки чи екстрасенса. Може, пороблено. Чи позаздрив хтось.
— Будемо, сину, шукати нетрадиційного лікування.
— Не вірю я в це, мамо.
— І я не вірю. Але спробувати треба.
… Під горою жила та, «котра всім допомагає». Стежку до її оселі знали багато людей. Нараяли поїхати до знахарки й Андрієві з Оксаною.
Подружжя тихенько постукало у двері.
— Зачекайте, — пролунало у відповідь. — Не переступайте порога. Спершу зніміть свої обручки. Вони — мертві.
Здивовані, вони поклали персні на землю біля входу.
— Не хвилюйтеся, їх ніхто не забере.
Та, «котра все знає», повідала:
— Коли людина помирає, їй належить дати одяг, іконку й перстень, якщо була у шлюбі. А ви залишили обручку собі. Гріх узяли. І пішли з цим гріхом до вінця. Тому й незгоди переслідують вашу родину. Мусите молитися. А обручки закопайте на батьковій могилі й попросіть прощення у покійного. Чужий перстень – чужа доля. Купіть собі нові обручки. Освятіть у храмі, розкажіть священику все. Ви будете щасливими…
Марина вклякнула перед чоловіковою могилою:
— Пробач, Володю, не знали ми…
— Повертаємо, тату, тобі твоє, — Андрій загорнув золото у землю.
… Первісток в Оксани з Андрієм народився восени. Син…
