Як «брали» сотника Петра Ґудзоватого

Підставних упівців розпізнали по новій формі і блискучих тризубах

— Друже командир, — ​схилився до сотника Василя повстанець Юсак і очима показав на загін, який спинився неподалік від кінної групи УПА під командування Федора Воробця–Верещака, — ​дивіться, які у них новенькі форми і тризуби почищені, аж блищать. Не так, як у нас.

— Молодець, друже, що помітив. Я і сам це бачу, — ​відказав Василь.

Невідомий загін викликав сумніви, тому повстанські кіннотники не рушали з місця. Саме це врятувало значну їх частину, вважає історик Ігор Марчук, який у своїй книжці «Сотник УПА Петро Гудзоватий «Очеретенко» наводить спогади Івана Паламарчука–Юсака.

Із трьох боків по упівцях ударили кулемети. Верещак був важко поранений, кулею зачепило і сотника Василя. Вони відступили. Пораненого Василя разом із Юсаком залишили в одній із хат Ботина.

29 січня 1946 року спецгрупа НКВД, яка складалася з повстанців–перевертнів, під прикриттям підрозділу 277–го стрілецького полку внутрішніх військ НКВД провела в Ботині операцію. Шукали пораненого сотника. Був блокований хутір із семи хат, в одній з яких знайшли схрон.

Справа № 2259 звинуваченої Парасковії Крижанівської

8 лютого 1946 року (затверджено начальником УНКВД наступного дня — ​9 лютого) заступник начальника спецвідділу ОББ УНКВД по Волинській області лейтенант Лаптєв виніс постанову про арешт жительки села Ботин Теремнівського району Парасковії Крижанівської. Підставою було те, що з грудня 1945–го вона мала зв’язок із повстанцями (в енкаведистських документах вони звично названі бандитами) Олексою та Василем, яких переховувала від органів радянської влади та постачала їх продуктами. Оскільки, на думку органів, 39–річна незаміжня жінка могла втекти від слідства та суду, то запобіжною мірою їй обрали утримання під вартою, про що Крижанівській оголосили 12 лютого того ж року, а підслідна засвідчила це підписом.

Параска народилася в селі Ботин у 1907 році. Мала два класи освіти, проживала разом із 80–річною матір’ю і працювала у власному господарстві. Батько помер ще у 1937–му.

На допиті, який проводив той же Лаптєв, жінка розповіла, що 4 лютого 1946 року її затримали у власному будинку за те, що у хліві був схрон. Там переховувалися два повстанці: вже згаданий Василь, імені чи псевда іншого господиня не знала.

Криївка у хліві

Як же появився у неї схрон? Десь на початку грудня 1945–го до неї прийшов односельчанин Володимир Гаврилюк на псевдо Олекса, який на той час керував пунктом зв’язку УПА, разом із двома товаришами. Він і запропонував спорудити схрон у хліві. За словами Параски, спочатку вона відмовилася, а після погроз змушена була дозволити. Протягом восьми днів Олекса та Білявий спорудили криївку, в якій тиждень переховувався Білявий.

Десь на початку січня 1946 року до Крижанівської приїхали п’ятеро кінних упівців. Вони залишили у схроні пораненого Василя і для його охорони ще одного повстанця, а самі поїхали. У пізнішому варіанті допиту заарештована «згадала» більше деталей: що це було приблизно 10–15 січня, що поранений був «руководителем банды», хоча цього вона знати не могла.

Енкаведисти воліли не лізти на рожен, бо добре знали, чим пахне протистояння з українськими повстанцями. Тоді вони написали Крижанівській записку (грипс),  аби передала її Василеві.

Василь з охоронцем переховувалися протягом двох тижнів. Крижанівська годувала повстанців чим мала, а якщо продуктів бракувало, то їх приносив Олекса.

Вранці 4 лютого 1946 року до хати Крижанівських ввалилося кілька енкаведистів і одразу запитали, де схрон. Парасковія спочатку віднікувалася, а після погроз таки змушена була показати. «А тепер відкривай кришку!» — ​наказали жінці «доблесні» чекісти, які воліли не лізти на рожен, бо добре знали, чим пахне протистояння з українськими повстанцями. Тоді енкаведисти написали Крижанівській записку (грипс), аби передала її Василеві, що вона й зробила.

Через якийсь час із криївки вийшов один упівець, а інший (як ми знаємо, це був сотник Гудзоватий) здаватися не захотів і застрелився. Після цього енкаведисти винесли його тіло. Як розповіла старожилка села Ботин Євгенія Іванівна Парфенюк, вона пам’ятає цей момент. Вони тоді йшли зі школи і бачили, як діставали повстанців зі схрону. Причому жінка переконана, що обидва ще були живі. Нині на місці, де колись стояла хата Крижанівських, розташований господарський двір.

22 лютого вже був готовий обвинувальний висновок. 6 березня — ​судове засідання. Воно тривало (разом із нарадою суддів) лише 1 годину 10 хвилин. Парасці дали 10 років таборів, 5 років позбавлення прав та конфіскацію майна.

6 травня 1955 року старший уповноважений І спецвідділу УМВС Волинської області майор Журавльов переглянув справу Крижанівської і зробив висновок, що її вина доведена і немає підстав для зміни вироку. Відтак того ж року обласна комісія з перегляду справ осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, залишила вирок у силі. До закінчення терміну Парасковії Іванівні залишалося менш ніж півроку. 28 січня 1956 року Крижанівську звільнили з Дубравлага. Проте в рідне село вона вже не повернулася. За свідченнями старожилів села Ботин, Парасковія проживала десь у Казахстані, куди з часом запросила і свою сестру. У жовтні 1996–го Парасковію Крижанівську реабілітували.

Наразі залишається нез’ясованим, чому дати спецоперації і, відповідно, смерті сотника Петра Ґудзоватого різняться майже на тиждень: в одних енкаведистських документах йдеться про 29 січня, у справі Крижанівської — ​4 лютого.

Довідка «Волині–нової»:

Петро Ґудзоватий (Очеретенко, Вояк, Василь, Василь Вечера) народився у селі Володимирці Жидачівського району Львівської області. Був шефом штабу військової округи «Тютюнник» та з’єднання груп «44». Лицар Хреста бойової заслуги І класу. Загинув біля села Ботин Луцького району. Загальноприйнятою датою смерті вважають 29 січня 1946 року.