Щастя на краю землі

–Летите додому чи в гості? – помолившись, запитала збентежену Віру монахиня.

– До тітки. Трохи боязко. Ніколи не літала.

– А я часто літаю. З місією. Проте наймиліші подорожі до України, – розповідала з «діаспорним» акцентом сусідка. – Мій рід походить із західноукраїнського містечка. Я народилася в Америці. Тато з мамою наполягли, щоб вивчила українську. Вони дуже шанували традиції.

– Я також із Західної України.

– Для долі вік не перепона. Можливо, щастя чекає вас на краю землі, а може, в дорозі до вас.

Розмова заспокоїла. В ілюмінатор заглядало сріблясто-золоте небо. І Вірі здавалося, що хмари несуть великий літак, наче пір’їнку.

…Вона досі дивується, що візу відкрили. У неї ж – ні чоловіка, ні статків. Поїздку спонсорує тітка. І квиток купила. Жінка знову й знов поверталася спогадами в минуле.

– Ти ж не проти розлучення?– кинув Юрко, збираючи свої речі.

– Таки йдеш до неї? – з болем мовила Віра.

– Тату, а я? – втрутилася донька. – Мені вісімнадцятий. Маю право вирішувати, де і з ким жити.

– Уляно?! Що ти таке кажеш? – Вірі аж біля серця замлоїло.

– А що? Дора, ну… татова майбутня дружина, мені одяг дарує, косметику. В неї велика квартира. Дача. Вона вміє заробляти гроші. Ще дві нові точки на ринку відкрила. Не те, що ти, мамо. Усім в будинку уколи за дякую робиш. Наче Мати Тереза. Крім того, тато моє навчання в коледжі оплачує, а не ти зі своєї убогої медсестринської зарплати.

Донька повторювала слова свекрухи. Та завжди вважала, що Віра – не пара для її сина.

– Ось ти, мамо, розповідаєш, яка добра тітка Софія. Виховувала тебе з дядьком Яковом. Просто пошкодували сироту, бо своїх дітей не мали. А двокімнатну квартиру в «панельці» залишили з радості, що виграли «зелену карту». Могли б, крім різдвяних посилок, і доларів підкинути, якщо так тебе люблять.

…Юрко вже майже два роки живе з Дорою. Бізнесують обоє на ринку. Та й Уляна більше в них.

Коли збиралася в поїздку, донька зневажливо хмикнула:

– Навіть не прошу нічого привезти. Своїх грошей у тебе нема. А в тітоньки не попросиш.

Віра й незчулася, як розповіла про своє життя сусідці.

– Тільки Господу відомо, чому так усе складається. А ви ще така молода, – почула у відповідь.

– Уже сорок.

Черниця усміхнулася:

– Для долі вік не перепона. Можливо, щастя чекає вас на краю землі, а може, в дорозі до вас.

– Та це я в дорозі до щастя. Зустрінуся з тіткою. Вона ж мені з тринадцяти років маму замінила. Побачу Америку, океан. Почуваюся, наче дитина в очікуванні дива.

…Софії з Яковом Віра також розповіла все як є. Тітка з дядьком засмутилися. Намагалися розважити племінницю підготовкою до свят.

– Ми запросили сусіда на Різдво, – сказала Софія. – Він недавно вселився у дім, який отримав у спадщину. Приязний чоловік. Крім цього дому, має ще на березі океану – для відпочинку. Коли почув, що приїжджає наша донька з Європи (думаю, Віруньцю, ти не проти, що ми тебе так представили – бо так і вважаємо), Ентоні запропонував усім поїхати туди. У нього є невеличкий моторний човен. У тебе як з англійською? Послухала мене, підтягнула трошки?

– На курси ходила.

За святковим столом Віра почувалася трохи незручно. Мало розуміла з того, що говорив гість. Благо, тітка з дядьком були за перекладачів. І нітилася від його поглядів, які час від часу ловила на собі. Полегшено зітхнула, коли Ентоні подякував і пішов.

Наступного ранку вирушили до океану. З ночівлею. День пролетів для Віри, наче мить. Стільки емоцій, вражень. Уперше в житті побачила захід сонця над океаном.

Повечерявши в місцевому ресторанчику, збиралися спати. Віру сон не брав. Тихенько вийшла з будинку. За кілька кроків океан. І безмежне зоряне шатро теплого каліфорнійського неба. Склала руки човником, підставила під нічні небеса. В долоні падали не зорі – короткі миті щастя.

Ентоні спостерігав за Вірою. На фоні океану ця вродлива тендітна жінка здавалася такою маленькою і беззахисною. Чому, коли вона сміється, в очах сум? Зловив себе на думці, що давно так ніжно не думав про жінок. Після смерті дружини мав короткі романи. Але не зустрів такої, як його покійна Емілі.

Ентоні чекав, коли Віра повертатиметься в будинок.

– Вам подобається океан? – запитав, повільно вимовляючи слова, аби гостя його зрозуміла.

– Так. Він чудовий. Це казка для мене. Дякую за запрошення.

Присіла на східцях тераси. Задумливо дивилася на водне безмежжя. Ентоні дивився на неї.

...Незчулися, як пролетів час. Уже спаковані подарунки. Софія ховає сльози. Звикла до тутешнього життя, але за племінницею та рідною землею тужить. Завтра прощальна вечеря.

Ніжність Ентоні до Віри змінилася на закоханість. Він хотів, аби з її очей зник смуток. Ловити разом із нею зорі над океаном. Оберігати. Він дізнався від Софії, що Віра незаміжня. У неї доросла донька. Втримати б цю жінку. Але її чекає дорога.

Софія з Яковом запросили на прощальну вечірку Ентоні. Софія запримітила, що сусід не байдужий до Віри. Знала, що він удівець. Не має дітей. Жив, поки не отримав пристойну спадщину, на півночі країни. Має гарну роботу. І характер ніби нічого. Чи здогадується Віра про його почуття? Ентоні прийшов із подарунком для Віри. Приніс квіти і намисто з мушлів…

– Ти б раніше, Віруню, спати лягла. В дорозі добре не відпочинеш.

– Ще трішки на вулиці посиджу. Помилуюся січневим теплом. Коли ще таке випаде?

Ентоні вийшов на терасу свого будинку. Думав: чому було не сказати цій жінці, що вона йому подобається? Не запитати, коли знову приїде до мами Софії?.. Його серце підстрибнуло від радості, коли побачив Віру на подвір’ї.

– Міс Віра, – покликав тихенько.

Не почула, вже йшла спати.

…Того вечора, коли літак уже набирав висоту, Ентоні зважився поговорити з Софією. Попросив, аби запитала Віру, чи погодиться спілкуватися з ним. Зізнався, що вона йому подобається і він жалкує, що не сказав про це сам.

Віра добиралася додому. А на неї чекало повідомлення від тітки Софії. Жінка ще не знала: мине час, і великий лайнер знову понесе її у далечінь. І вона ловитиме зорі щастя під теплим каліфорнійським небом. Разом з Ентоні. На краю землі. Бо далі – океан…

Ольга ЧОРНА