«Свердлили груди, виривали нігті, очі виймали ложкою…»

«Перші чотири дні мене постійно били. У перший день просто тягали за волосся, водили «на розстріл» — ​стріляли над головою. Потім знову кидали в той кут, в якому була спочатку. На другий день це була палиця. Верхня частина мого тіла — ​це «відбивна по–антрацитівському», це більше десятка ударів: то 16, то 19… Я просто намагалася стояти і рахувати. Зараз вже забула. Це були удари палицею по голові, поки не перебили абсолютно вухо. Руки місцями були просто чорного кольору. Тут два ребра, тут ребро зламано. Це Антрацит. Це так били там за українську мову», — ​розповіла жінка «Радіо Свобода».

«Ось шрами від молотка… Це свердла — ​тіло просвердлене більше 20 разів. Це теж шрам від молотка. Це все було розбите. Ось розбиті коліна молотком. Не знаю, як я ходжу. Свердлили груди… Свердла, молоток, плоскогубці… Знущалися, як могли. Очі… Оце було йому незручно вийняти, не з руки. То його залишили, а ось цьому дісталося більше — ​це око й пошкодили. Воно тепер нічого не бачить. Це око виймали ложкою. Чеченець намагався висмикнути око, тобто пошкодити так, щоб воно витекло. Я не знаю, чому, але коли він вийняв ложку і побачив, що око на місці і вдруге спробував вставити ложку, то один із бойовиків, які були присутні, пожалів мене і сказав, щоб очей більше не чіпали», — ​згадує вона.

У перший день просто тягали за волосся, водили «на розстріл» — ​стріляли над головою.

«Мені дуже пощастило, тому що ось тут ще був перелом скроневої кістки, але лівша попався. Далі було ще страшніше. Потім були плоскогубці, якими висмикували нігті на пальцях ніг, пальці просто трощили. Це було на лівій нозі. Потім був молоток. Ним били коліна (показує рани). Ось, якщо сісти, то буде добре видно розбиті коліна — ​відбивна», — ​веде далі мужня волонтерка.

Також жінка розповіла, що її друзів просто вбивали.

«А ось 24 вранці, коли мене привели в прокуратуру, в кабінет прокурора, де проводилися тортури, там був труп мого друга — ​Борі Місюренка. Він був розстріляний в упор. Тут рвана рана, правого ока у нього не було, а під ліве навиліт увійшла куля. Про інших моїх соратників я нічого не знаю, а Борине тіло… Мене змусили надягати пакети на тіло і витирати кров, прибирати кабінет від крові після того, як винесли труп Борі. Іншим теж свердлили, обрізали пальці, ложкою лізли в очі — ​виривали їх… Це було у мене на очах, я це бачила…»

Жінка переконана, що за такі злочини неодмінно має прийти покарання.

«Це нелюдська жорстокість. Вони нічого не хотіли чути. Так, там були і хороші люди, нормальні й адекватні, які страждали теж. А в більшості своїй — ​це звірі. Навіть звірів ображати не хочеться, тому що жоден так себе не поведе стосовно особин свого виду…

Про безкарність я знаю тільки одне: все одно настане суд. Кров людська — ​не водиця. І сльози матерів — ​теж не вода. Вони не впадуть просто так. І безкарно це не пройде, однозначно.

Боляче й образливо, що усі ці жахи прийшли на цю землю. І коли стоїть перед тобою двометровий «балбєс» безмізкий і каже: «Вот с этой я позабавлюсь». А йому років 25, а мені 50, і розказує, що він «русский солдат и приехал помочь дружественному народу»… Ну, а в 2014–му році ж ніхто не казав, що там є росіяни, а їх аж кишіло. І чеченці, і росіяни, і ті ж зі Сходу Росії. Тож подумайте, скільки матерів з усіх сторін у сльозах і в горі. І відповідати за це повинен той, який насправді цю свою «галочку» десь поставив, вирішив це все розпочати.

Покарання?… А яке покарання можна придумати для тої людини, яка відправляє на смерть інших? Ну яке? Його вже Бог покарав. У нього нічого не залишилося людяного. Це вже просто особина. По–іншому не назвеш», — ​переконана Ірина Бойко.