«Іловайськ для мене — ​це чорна, страшна, безперервна робота…»

«Спочатку лопата, а потім — ​скальпель»

У відділення, де оперують людей із хворими легенями, нас привела приємна новина про те, що хірургу Тарасу Гапонюку, капітану медичної служби, Указом Президента України призначено дворічну стипендію. У списку лікарів, які отримали подібні відзнаки, тільки один волинянин.

— Брав участь в АТО, хірург-професіонал, лікар вищої категорії, — ​розповідав нам про нагородженого працівника керівник лікувального закладу Іван Сидор.

Тарас Миколайович із вдячністю розповідав про волонтерів із Нововолинська, які привезли аж під Лисичанськ нормальні бронежилети й каски.

Сам же «іменинник» виявився скромним і небагатослівним. Вважає, що нічого героїчного не зробив, дякує Богу, що вижив, каже, що тільки пройшовши війну, зрозумів, як треба цінувати те, що маєш — ​сім’ю, батьків, улюблену роботу, друзів, колег, пацієнтів… І байдуже, що досі не всі можуть зрозуміти, чому його понесло до війська: в армії не служив, члени медичної комісії — ​добрі знайомі, ​могли б знайти якусь хворобу, адже абсолютно здорових людей, як відомо, нема. А він сказав: «Якщо кличуть —значить треба».

Ті, хто знав Тараса ближче, не дивувалися. Дружина Надія після нічного телефонного дзвінка з військкомату лише зітхнула: «Напросився!» І пішла збирати чоловікові речі.

 — Просто, коли стояв Майдан, я щоранку йшов на роботу зі словами, що моє місце мало б бути там. Відчував якийсь борг за собою. Тому відразу поїхав у військкомат. Зрештою, тоді ніхто не знав, що нас чекає. Казали, що посилають у Володимир-Волинський «інспектувати» стан медичної допомоги військовослужбовцям 51-ї механізованої бригади. Потім був полігон у Рівному, далі ешелонами перевезли в село Дачне на Дніпропетровщину, — ​згадує Тарас Гапонюк. — ​Нам, цивільним лікарям, було складно організовувати схему медичної допомоги військовослужбовцям у польових умовах, бракувало медикаментів, а серед 5 тисяч «новобранців» виявилося багато людей із хронічними захворюваннями, що загострювалися, вимагали лікування.

 Госпіталь розгорнули в  Дачному, а військові блокпости виставляли на віддалі 20–30 кілометрів. На перших порах, поки наших бійців підступно не розстріляли під Волновахою, це видавалось нормальним. Після тієї бійні всі усвідомили, що це —війна і треба вчитися надавати медичну допомогу в екстремальних умовах. Тарас Миколайович із вдячністю розповідав про волонтерів із Нововолинська, які привезли аж під Лисичанськ нормальні бронежилети й каски.

Кошти на «амуніцію» збирали й у колективі обласної лікарні, і в організаціях, де працюють рідні. Їх витратили на медикаменти, засоби для невідкладної допомоги.

— На заняттях військової кафедри у нашій Тернопільській медичній академії я чув про наземні сортувальні майданчики, міні-операційні для поранених, а виявилося, що в умовах бойових дій і твоє життя, і життя пацієнтів залежить від надійності укриття під землею.

Тому лопата стала для мене не менш «рідним» інструментом, аніж скальпель. Супроводжуєш колону, під час обстрілу — ​стріляєш, після нього — виносиш поранених. Зупинилися — ​копай «сортувальну яму», щоб мати де надавати допомогу 300-м. Скільки землі на Донеччині й Луганщині я перелопатив — ​один Бог знає, до

10 підземних укриттів довелось вирити, — ​без натяку на героїзм розповідав лікар.

«Тато на війні пропав, мама захворіла», — ​побивалась доня

Як проходила «перекваліфікація» торакального хірурга, який досі оперував пацієнтів із раком, травмами, гнійними захворюваннями легень, у військового лікаря? Тарас Миколайович зізнається, що його часто виручав підручник із воєнно-польової хірургії. Шкодує, що нема зв’язку з колишніми найважчими пацієнтами, бо коли потрапив у полон, відібрали всю медичну документацію і телефон з номерами хлопців-побратимів. Згадує і колег-земляків:

— З Волині разом зі мною були анестезіолог Олексій Максимів із Нововолинська і стоматолог Сергій Бондарук із Ковеля. Коли визволяли Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Рубіжне, коли штурмували Мар’янку, кожен із нас був і санітаром, і фельдшером, і лікарем. Військовий госпіталь розташовувався далеко, щоб доставити пораненого, треба було спочатку стабілізувати його стан. Роботи багато, напруга величезна. Курив я там стільки, що комусь тих цигарок на все життя вистачило б. А от спиртним «розслаблятися» собі не дозволяв. Може, тому й вижив.

Я не дивуюся, коли хтось із хлопців каже, що від згадок про пережите під Іловайськом «дах зносить». Мені було легше, бо я не мав часу розглядатися, роздумувати над тим, що відбувається.

А потім були бої за Іловайськ. Часто лікарю доводилося підстраховувати і хлопців із добровольчих батальйонів, у яких іноді санінструкторами були люди без медичної освіти. До 24 серпня поранених відправляли в лікарню у Старобешево. А потім такої можливості не стало.

— На День незалежності зрозуміли, що ми в оточенні. Характер обстрілів давав підстави зробити висновок, що були задіяні регулярні російські війська. Лупили чітко, прицільно, точно. Того дня важко поранили Сергія Бондарука, багато інших хлопців. У селі Многопілля у спортзалі школи ми організували невеликий госпіталь. Доводилося оперувати без належного освітлення, необхідних інструментів, адекватного знеболення. Це була хірургія відчаю, — ​так характеризує сьогодні Тарас Гапонюк свою роботу під Іловайськом.

Він не хоче вдаватися у подробиці, не розказує про місиво з крові й нутрощів, яке щодня було перед очима, про подих смерті за плечима, що його не раз відчував. Шкодує маму, дружину. Обмовився, що за той тиждень невідомості, коли не було змоги зателефонувати рідним і вони черпали інформацію тільки з теленовин, Надія потрапила до лікарні із загостренням виразкової хвороби через стрес. Мала доня тоді дуже побивалася: «Тато на війні пропав, мама захворіла, а як же я?»

29 серпня надійшла команда збирати поранених і оголосили про «зелений коридор». Колона рушила —і почалося пекло. Ворог підступно й нещадно розстрілював наших бійців. Тараса Гапонюка й кількох інших медиків врятувало те, що їхня стара «газелька» була без бокових дверей. Коли машину підірвали, вибухова хвиля викинула пасажирів назовні. Важка контузія нагадує про себе донині.

— Я не дивуюся, коли хтось із хлопців каже, що від згадок про пережите під Іловайськом «дах зносить». Мені було легше, бо я не мав часу розглядатися, роздумувати над тим, що відбувається. Іловайськ для мене — ​це чорна, страшна, безперервна робота. Бачив довкола скалічені тіла й займався ними. Поранених стягували в льох однієї з хат. Я не знав, що буде далі, але залишати 300-х напризволяще ми не могли. Клали один на одного, бо місця було мало, а поранених —дуже багато. А потім під’їхала чужа бойова машина, і люди у формі без розпізнавальних знаків, озброєні, організовані, навчені, очевидно, російські солдати, оточили нас у тому льосі. Так ми потрапили у полон, — ​продовжував Тарас Миколайович.

Посеред поля, під прицілами ворожих автоматів, він продовжував виконувати свою роботу. Переважна більшість полонених мала поранення, травми, ушкодження, фактично цілодобово доводилося надавати медичну допомогу. Не було ані води, ані їжі. Добре, що поблизу був баштан і часом вдавалося втамувати спрагу кавуном.

Тарас Миколайович каже, що коли закінчиться війна, він обов’язково поїде на ту територію, де довелося стільки всього пережити. Може, то кличе голос крові, що її пролили там наші хлопці?

З полону капітана медичної служби Тараса Гапонюка і його пацієнтів визволила місія Червоного Хреста. Ті кілька годин, за які «швидкі» з пораненими виїхали з території «ДНР», видалися роком. Потім було двомісячне лікування у госпіталі. А найкращою реабілітацією для хірурга Тараса Гапонюка стало повернення до улюбленої справи в рідному відділенні.