«Дала б обидвi руки, але ж — трiйко коханцiв!..»

«Сентиментальна історія: він любить її, а вона — ​його…»

сентиментальна історія: він любить її, а вона — ​його

і це так незвично у світі, далекому від симетрії

острів посеред моря, а моря того — ​огого

хвилі їм лижуть руки і рукави нею плетених светрів.

що робити з любов’ю, коли вона заходить в зеніт

двоє дорослих людей зі своїми мухами й левами.

жоден із нас не острів, а цілий загублений світ,

із кручами та покрученими на прибережних пісках деревами.

все що не кинеш у воду, з часом піде на дно —

віри гірчичне зерно, глузду камінь наріжний

а любов — ​іде по воді, їй одне в голові:

він вона воно і бог її — ​ніжність

«Усміхнися — ​нас знимкує далека літня гроза»

усміхнися — ​нас знимкує далека літня гроза

зафіксує тебе ще тут, назавжди зі мною

на скелястому виступі біографії,

під дощем, що стіною

обступив нас, закривши дороги вперед і назад.

краще б нас тоді осліпило спалахом блискавки, щоб

ми ніколи не втрапили вийти із того фото.

отак стояли б, взявшись за руки,

серед літа, серед потопу

зeлені, переконані, що все подальше –

лише фотошоп

зрештою, хто мені заважає, що мені не дає

прокинутись біля тебе якогось літнього ранку —

тільки щоб згадати, як ти дихаєш,

тільки щоб затягнути фіранку,

аби сонце так різко не падало на обличчя твоє

«В цьому мiстi всi жiнки тобi заздрили…»

В цьому мiстi всi жiнки тобi заздрили:

тобi очi приносило трiйко

(о, трiйко!) коханцiв.

I було у вiтрах стiльки просинi –

аж до хрускоту пальцiв.

Поїзди йшли на захiд,

прощаннями не обслиненi.

Вiд’їжджаючi тоншали,

проводжаючi — ​залишались i сивiли.

А тобi небувалою тугою очi бiльшали.

Говорилось округло i вогко снiгами талими.

Легко давалися станцiї, вiдстанi, вiдрухи

пальцiв назустрiч.

Дала б обидвi руки, але ж — ​трiйко коханцiв!..

Тобi заздрили зустрiчнi.

Спинитись би, поки солодко, i стояти лицем до вiтрiв,

вiдгомiння прагнучи.

Трiйко мрiйних коханцiв, цiлуючи в щоку коротко,

сумнiвалися у твоїй перманентнiй справжностi.

А ти устям уст, горла гирлом, ламкими пальцями

не належала жодному в цiлому свiтi коханцевi.

«Слід твоїх губ на моїм передпліччі…»

Слід твоїх губ на моїм передпліччі

зникає так швидко.

Затримати прагну

нічного метелика дотику твого.

Заскакую в сни на ходу.

Панічно

боюся услід за тобою не встигнути,

доки поїзд із нами ще мчиться снами,

доки сходяться так ідеально

тіл наших впадини, виступи, вигини,

доки схлипи зриваєш — ​плоди перестиглі,

доки соком солодким стікаєм навзаєм,

доки поїзд нарешті вливається в річку,

у яку, прокидаючись, точно знаємо –

неможливо ступити двічі.