А давайте їх усіх відправимо в космос

…щоденною працею двірників, котра ніколи не закінчується

Зі студентських років найбільше не люблю нічні снігопади. Я їх просто ненавиджу. Вранці прокидаєшся, а надворі — як у тій дитячій пісеньці, «ой снігу–снігу білого насипала зима…» Біжиш на перший рейс 38–го автобуса, який прямував зі студмістечка, що на вулиці Ломоносова в Києві, до головного корпусу університету на Володимирській. Це зараз там прокладено гілку метро, а тоді, у середині 1980–х, доводилося в центр столиці добиратися автобусом, завжди переповненим. Популярною була приказка: головне — влізти у 38–й, а до університету він якось довезе.

Нині мені здається, найбільше снігу випадало саме у ті роки, коли я вчився й одночасно працював. Його стільки намітало, що не вистачало часу й сил, щоби прибрати. Добре знаю й розумію вислів: працювати до сьомого поту, аби встигнути на першу пару. У моїй трудовій книжці з–поміж багатьох записів є такий, яким я особливо пишаюся: «Принят дворником главного учебного корпуса КГУ». Якщо його розшифрувати, то довелося мені підмітати листя біля червоного корпусу Київського університету та чистити сніг біля ректорату.

Давно вже розумію, що ми для можновладців навіть не електорат, а якась чернь чи бидло, про котрих згадують лише тоді, коли приходить час їх обирати. Закликають іти дружно на вибори, 
як стадо баранів.

На ті часи це була просто ідеальна робота для студента. Працюєш зранку, а вдень учишся. Хоча часом доводилося й вечорами добряче потрудитися. Не раз, бувало, взимку сидиш на парі та зиркаєш у вікно. Тільки не краєвидами любуєшся, а з тривогою видивляєшся, чи не насипало снігу ще більше, ніж було вранці. У роботі двірника буває дві погані пори року: осінь — коли найбільше дошкуляли листопади, і зима — тоді діставали снігопади. Це як в старому анекдоті про вчителя: добра робота й непогано платять, якби ще в школі не було дітей.

Влаштуватися тоді десь двірником було непросто — тільки «по блату». Допомагала особиста протекція твого попередника, студента–старшокурсника, який звільнявся. Це майже як прийом у партію, коли потрібна рекомендація й кандидатський стаж. Мене привів на своє місце випускник нашого факультету Юрій Тарнакоп, хотів би добрим словом згадати старшого колегу.

Саме зі студентських років з великою шаною ставлюся до роботи двірників, яка ніколи не закінчується. Адже завдяки їхній щоденній, майже невидимій широкому загалу, праці ми не порпаємося у смітті і не потопаємо у снігу.

…газетами, які діставали «по блату»

Підвищена стипендія плюс зарплата — і виходила непогана, як на той час, сума — 45+75=120 карбованців для студента–холостяка. Приблизно стільки отримував інженер у Радянському Союзі. Завдяки цій роботі я мав ще одну суттєву перевагу, надзвичайно важливу на той цікавий і спраглий на інформацію час. Біля ректорату на «моїй» території стояв газетний кіоск із написом «Союзпечать». Близько 7–ї години ранку туди привозили свіжу пресу. Оскільки більшість радянських друкованих видань були партійним ідеологічним рупором, то в роки горбачовської перебудови настав зоряний час газети «Комсомольская правда» та журналу «Огонек». Серед київської преси саме ставали популярними «Молодь України» та «Літературна Україна». Але найбільшою цінністю вважався журнал «Всесвіт», який у 1980–ті друкував першокласні твори зарубіжних авторів у професійних перекладах наших корифеїв художнього слова ще раніше за московську «Иностранную литературу». Знайома кіоскерка знову ж таки — «по блату» — залишала мені найцікавіші видання, які коштували тоді копійки. Ми з азартом читали їх усім курсом…

…модою на роботув Польщі, як колись у Португалії

Нещодавно, перебуваючи у відрядженні в одному невеличкому селі, був здивований, дізнавшись, що чимало місцевих жінок подалися на роботу в Польщу. Тільки не на традиційні для волинян сезонні заробітки, коли їдуть збирати урожай полуниці чи смородини, а постійно працюють на заводах і фабриках. Як відомо, самі поляки також мігрують у багатші країни. Нині їх найбільше у Великобританії та Німеччині. Тому на ринку праці сусідньої держави утворився вакуум, який успішно заповнюють уже кілька років українські жінки й чоловіки.

Як мені розповіли знайомі залізничники, нині на сталевих магістралях Польщі працюють цілі бригади наших фахівців. Це спеціалісти, яких не потрібно навчати. Роботу виконують таку ж, як в Україні, тільки отримують утричі більше. Йде закономірний процес відтоку кваліфікованих робітників, який пережили раніше від нас країни Європи.

Коли в пошуковому інтернет–віконці набрати слово «робота», то воно чомусь найперше видає сотні пропозицій «Робота в Польщі». Уважно перечитав, скажу відверто, є досить непогані. Тепер думаю, чи не податися мені до сусідів? Тим паче, що досвід арбайтера маю. У 2001–му їздив на заробітки в Португалію й працював нелегалом на будівництві у невеличкому містечку Санта–Марта на кордоні з Іспанією. Це була ціла епопея, розпочинаючи з туристичної шенгенської візи, яка тоді коштувала 350 доларів, й до працевлаштування через землячків–посередників, котрі здерли по 400 «зелених» з кожного. Але що зробиш — мусово було платити, щоби віддати позичену на цю авантюру тисячу баксів. Тоді з мільйон наших співвітчизників подалися за 5 тисяч кілометрів у далеку південну країну на Піренеях, яка готувалася до чемпіонату Європи–2004. Роботи у Португалії вистачало всім, бо багато її громадян працювали у Франції та Бельгії, адже там більше платили. Тому українці разом із бідними бразильцями будували автостради й стадіони, готелі й кемпінги. А платили арбайтерам 500—700 євро. Непогана як на той час зарплата. І не лише на той.

Найпопулярнішим серед українських роботяг був простий тост: «Щоб нашим дітям не довелося їздити на заробітки!»

З тих пір минуло 17 літ. В Україні відбулося дві революції, а при владі чомусь знову злодії й бариги — на всіх рівнях. Тому наш арбайтерський тост і досі актуальний. Підросло нове покоління, яке збирається їхати з країни, дехто на заробітки, але значна частина — назавжди. Бо не бачить перспективи та надії. І не вірить у брехливі обіцянки «Жити по–новому!», якщо хтось їх ще пам’ятає.

Хіба вас здивувало оте втаємничене перебування Петра Порошенка десь там на екзотичних островах? Мене зовсім не збентежило, бо давно вже розумію, що ми для можновладців навіть не електорат, а якась чернь чи бидло, про котрих згадують лише тоді, коли приходить час їх обирати. Закликають іти дружно на вибори, як стадо баранів.

Тому не розумію той медіа–ажіотаж, який здійнявся, коли один волинський «космонавт» гучно й помпезно відсвяткував свій ювілей. Що в цьому поганого? Степан Івахів — багатий чоловік, може собі дозволити, і не лише у Трускавці. Лише смішно було дивитися, коли такого серйозного чоловіка, «як лоха, розвели на гроші» дотепні гумористи–шоумени.

Але, думаю, він настільки платоспроможний, що міг би всіх своїх гостей завезти на Мальдіви й там відзначати. А для наївного електорату він відкриє кілька дитячих майданчиків — і знову за нього проголосують.

Тому залишається єдиний вихід для українців — щоби від злиденного життя не їхати на роботу в Польщу, давайте усіх наших можновладців відправимо в космос.