«Яке це щастя, коли відчули твою душу…»

Його рядки піснями пішли у люди

Певне тому, що такий же невиправний романтик і естет, а може тому, що побачив у ньому споріднену душу. Сам же автор пояснює:

— У відомій пісні композитора Раймонда Паулса йдеться про мільйон троянд, які подарував коханій художник. А Василь Рижук дарує нам усім океани чорнобривців. І квітнуть вони до морозів по всій Україні, бо ж роздає насіння мішками й мешканцям інших областей. Посіяв їх і біля 26–ї школи, поблизу якої ми живемо. Щороку навесні він відкладає стек і береться за лопату. Буває, вранці влітку вийду на шкільний стадіон розім’ятися, зробити зарядку, а Василь уже поливає, сапає квіти. Як не захоплюватися ним, його безкорисливістю?!

Думки, навіяні побаченим, Ва­силь Савонович виклав у вірші, який увійшов до його четвертої збірки поезій «Срібна ріка» (вона побачила світ у вересні минулого року) і назвав «Василеві чорнобривці».

Світанкові срібні роси,

мов кришталь, на сонці сяють.

Скоро осінь, скоро осінь —

чорнобривці не згасають.

Коли віхоли січневі

сонне місто огортають,

сняться квіти Василеві,

до весни в душі палають.

Поетичні рядки мелодійні, проникливі і, здається, просяться покласти їх на музику. Згідно із задумом автора, вони таки мають стати піснею.

— Коли писав, чув музику, — ​усміхається.

Тексти Василя Голюка місцеві композитори охоче перетворюють на пісні. Адже більшість з них легкі й ліричні, такі собі настроєві акварелі. Взяти хоча б поезію «Старенькій матері не спиться».

Осінній вітер у кронах злиться,

багрянцем двір за ніч встеля.

Старенькій матері не спиться,

з дітьми до ранку розмовля.

Сказати хочеться багато,

що на кутку одним–одна.

Світанок проситься до хати,

рідненькій небо відчиня.

Автор співпрацює з волинським композитором Геннадієм Гусенцевим. Тісна дружба поєднує його зі Світланою Кресак, яка не тільки займається аранжуванням його пісень, а й дає їм крила і свій голос. Чудово звучать у її виконанні «Хризантемний вальс», «Осінні скрипки», «Ранній снігопад», «Сизокрилі журавлі»…

Пан Василь зізнається, що вірші з–під його пера виходять спонтанно, легко і невимушено, бо це говорить його душа. Вдалий образ може з’явитися в будь–яку пору і будь–де. Тож не розлучається із записником, щоб встигнути зафіксувати надиктовані йому зверху рядки. До речі, автор ніколи не править написане, бо кожна строфа, перш ніж лягти на папір, відшліфована у пам’яті.

Чоловік не вважає себе поетом — ​просто людиною, котра пише вірші, тож не намагається популяризувати їх, організовуючи презентації своїх збірок. Сподівається, що самі знайдуть шлях до читача.

2017 рік був урожайним для Василя Голюка. Він видав дві пое­тичні збірки — ​«З надією» і «Срібна ріка». Із вдячністю згадує своїх спонсорів, завдяки яким книги побачили світ. Зокрема, однокласника, депутата облради Ана­толія Грицюка, однокурсницю, виконавчого директора фонду «Чорнобиль — ​дітям» Надію Заставну, народного депутата України Ірину Констанкевич.

Першу поезію присвятив однокласниці

Віршувати пан Василь почав у юності.

— Учителька Журавичівської середньої школи, в якій навчався, Марія Михайлівна Качковська дала завдання скласти вірш, — ​розповідає. — ​Я старався, щоб було гарно, образно, і таких метафор напридумував, що зараз соромно. Педагог окремі підкреслила, але сказала, що загалом сподобалося. Попросила мене прочитати написане.

А вже коли був у десятому класі, з його творчістю мали змогу ознайомитися читачі ківерцівської районної газети, яка опублікувала вірш «Незабудка», присвячений однокласниці, в котру закохався. За це хлопчина отримав гонорар — ​1 карбованець 40 копійок. На той час — то чималі гроші. На них можна було купити солодощів, але Василько знав, як вони тяжко заробляються в селі, тож утримався від спокуси, віддав їх мамі. Той перший гонорар підняв творчий дух юнака, вселив упевненість, що може писати.

Спонукали його до віршування і педагоги тодішнього Луцького педінституту, куди вступив на філологічний факультет.

— У студентські роки я входив до редколегії інститутської газети і відвідував літературний гурток, де вчилися писати вірші, — ​розповідає співрозмовник. — ​Мене всі чомусь порівнювали із Сосюрою. А я хотів бути самим собою. Дуже боявся чужого впливу. Захоплювався Василем Симоненком, молодим і талановитим поетом, який рано пішов із життя. Але боявся, щоб його образи, які мені подобалися, не перекочували до моєї поезії, бо це вже буде не моє.

Великий шанувальник художнього слова і рідної мови, яку тривалий час викладав учням Домашівської восьмирічної школи, що в Ківерцівському районі, Луцького ПТУ № 2, а згодом — ​студентам Лесиного вишу, Василь Савонович вимогливий не лише до власних текстів, а й до чужих. Працюючи на посаді провідного редактора інформа­ційно–видавничого центру СНУ, він не раз редагував наукові мо­нографії. Сердився, коли бачив, що автор написав абияк, допустив неточності, стилістичні ог­ріхи. Тож сідав і, не шкодуючи власного часу, доопрацьовував їх.

— Я трудоголік і педант, — ​мовить. — ​Люблю, щоб усе виконувалося якнайкраще. Якщо вже взявся за діло, то доведу його до кінця, зроблю на совість.

…Василь Савонович має вразливу душу дитини, відкриту для всіх. Він не з тих, хто йде до мети через голови інших, надзвичайно скромний і не прагне слави. Чоловік не вважає себе поетом — ​просто людиною, кот­ра пише вірші, тож не намагається популяризувати їх, організовуючи презентації своїх збірок. Сподівається, що самі знайдуть шлях до читача. І радіє, коли хтось співає або береться за аранжування текстів. Адже це означає, що людина відчула його душу.