«Як я, мамо, виросту, то спечу вам велику хлібину…»

Нещодавно до редакції зайшов Андрій Бондарчук, аби поділитися з колегами не так радістю (трохи не той випадок), як почуттям виконаного обов’язку — ​завершенням праці, на яку відважився б далеко не кожен навіть найдосвідченіший краєзнавець, журналіст і письменник. На стіл лягла добротно видана, вагома у прямому (608 сторінок) і переносному значеннях книга із промовистою назвою: «Україна. Голодомор 1946–1947 років: непокараний злочин, забуте добро».

Я знала, що Андрій Іванович працює над цією непростою темою, але, усвідомлюючи її складність і неосяжність, нестерпність пережитих емоцій, не сподівалася, що книга прийде до читача так швидко. А коли прочитала, захотілося потиснути авторові руку, доземно вклонитися і, звісно, вивідати якісь творчі секрети.

— Кожна справа має свої витоки, кожна книга починається в якомусь потаємному закапелку душі автора. Андрію Івановичу, чому взялися саме за цю тему, адже ви волинянин і голоду, наскільки я знаю вашу біографію, не переживали?

— Справді, прийнято вважати, що на Західній Україні його не було, але, знаєте, я пережив… Весною, влітку 1944 року ще тривали жорстокі бої за Ковель, і хутір села Сереховичі опинився у зоні бойових дій. Нас виселили у Стобихву Камінь-Каширського району. А чоловіків поголовно мобілізовували в армію. Батько не встиг повідомити, де закопав упряж, зерно. Нашу хату зайняла якась військова частина. І коли ми повернулися у Сереховичі, то там застали пустку. А як селянин весною не посіє, то й нема на що сподіватися. На горищі була лляна полова, то її мололи в жорнах і пекли з неї пляцки, схожі на картон. Виручали ягоди в лісі, щавель, лобода. Їжаків ловили, зайців у петлі, яйця птахів дерли. Не солодко було і тоді, коли нас силою перевезли у село, як стали колгоспи. Пам’ятаю, як у 1950-му пішки ходив до Ковеля по хліб. Як би рано не прийшов, а під магазином уже натовп або, як тоді казали, гранда, не доступишся. То ми, хлопчаки, вибігали метрів за 50 зустрічати машину з хлібом, чіплялися ззаду, а люди перед транспортом розступалися. Одного разу вдалося купити у двох магазинах два буханці (в одні руки давали одну хлібину). Але в натовпі мене збили з ніг, і я впав, думав — ​затопчуть. То одну буханку одразу вкрали, а та, на яку впав, таки збереглася. Отож, що таке голод, знаю не лише з чужих розповідей.

 Йду вулицею, дивлюся — ​стоять люди, а на землі лежить мертвий. Це 16-річний Мельник Павло, а над ним схилилася його мати, обціловує обличчя і гірко плаче: «Мій дорогий синочку, на кого ти мене покинув, ти ж у мене єдина дитина. Ти казав: «Мамо, я хочу їсти», а мені нічого було тобі дати…»

Мав дві зустрічі з Джейсом Мейсом. Цей американець відкрив світові страшну правду про Голодомор 1932–1933 років, намагаючись довести, що ця трагедія українського народу була не випадковістю (три Голодомори за 25 років), а чорним злочином радянської влади і заслуговує на визначення «геноцид». Нарешті про це заговорили. А ось про голод 1946–1947 років продовжували і продовжують замовчувати. Він найменш досліджений. Тож і взявся за найважче.
Була і третя обставина. До мене звернулися земляки, яких згодом почали називати ветеранами останнього воєнного призову, світлої пам’яті Олександр Тимофійович Багнюк, який згодом очолив цю громадську організацію. Розповіли про солдатський голод у саратовських запасних полках, про сотні жертв… Я виступив тоді на сесії Верховної Ради, отримав схвильовані відгуки з Київщини, Харкова, Дніпропетровська, мене підтримали народні депутати Іван Драч, Володимир Яворівський… Тому, готуючи книгу, я вже знав, що там обов’язково буде розділ і про той солдатський голодомор.

— Зізнаюся вам, Андрію Івановичу, що почала читати книгу не з першої сторінки, а саме із цього розділу. Бо там — ​пережите моїм татом і його ровесниками 1927 року народження. Я довго не знала подробиць, бо в родині на цю тему майже не говорили. А довідалася лише тоді, коли почала працювати у «Волині» й редакція отримала листа від краєзнавця із Саратова Владислава Каца, з’явилися публікації, спогади ветеранів, обмін делегаціями, незабутня поїздка у Татіщево, де служив батько… Знаєте, дивна штука підсвідомість… Коли прочитала главу «Солдатський голодомор: таємниця червоного режиму», майнула думка: «Треба розповісти татові…» А за миттєвість обпекла інша: «Нема вже тата 22 роки…» Його рання смерть — ​то і болячки, привезені з Саратова. Хоч на могилу з книжкою іди…

— А знаєте, така думка не тільки у вас виникла. Зателефонував мені недавно відомий на Волині лікар, завідувач хірургічного відділення Волинської обласної лікарні Дмитро Шульга. У його домашньому архіві зберігалися два старих шкільних зошити в лінійку — ​прижиттєві спогади батька-полтавчанина про той лютий голод. Хлібороб, син хлібороба з 1913 року народження. Йому судилося пережити аж три Голодомори — ​1921–1923, 1932–1933 і, нарешті, отой, повоєнний. Федір Романович дуже хотів, щоб люди знали правду про ті події. У книзі його згадки, читати які боляче й важко. Автор пішов із життя 13 років тому. І коли син побачив цю книгу, а там є ще й фото із родинного архіву, то в нього теж з’явилося бажання поїхати до батька на могилу із тою книгою в руках. Спогади Федора Шульги мають назву «Земля відчаю і земля надії». Ось лишень один невеличкий епізод: «Йду вулицею, дивлюся — ​стоять люди, а на землі лежить мертвий. Це 16-річний Мельник Павло, а над ним схилилася його мати, обціловує обличчя і гірко плаче: «Мій дорогий синочку, на кого ти мене покинув, ти ж у мене єдина дитина. Ти казав: «Мамо, я хочу їсти», а мені нічого було тобі дати…» Похоронили Павлушу, а незадовго він забрав і маму свою. Батько його теж звався Павлом, але він не бачив тої страшної біди, бо в той час сидів у сталінській в’язниці за те, що не хотів вступати у колгосп і не виплатив непосильного податку».

Так безпощадна сокира голоду вирубувала під корінь цілі українські родини, і це на чорноземах Полтавщини. Сім’ю Шульгів порятувала Волинська земля, і вони дали тут щедрий засів, започаткувавши поважну династію лікарів.

— У книзі багато епізодів, які шматують душу, а свідомість відмовляється сприймати й вірити: невже, ну невже це було з нами, із нашим народом? А що найбільше вразило вас, Андрію Івановичу?

— Те, як звіріли люди! А ще — ​долі дітей. Вони були найбеззахиснішими страждальцями. Бо як їм поясниш, що нема ні хлібця, ні жодної іншої їжі? А коли дорослі від голоду й переживань втрачали розум і людську подобу, то саме діти найчастіше ставали жертвами людоїдства.

Який психолог може визначити, як усе це впливало на дитячу психіку і, зрештою, на подальшу долю?! Ось старша сестричка, яка служила у попа, підслухала розмову, що батьки не можуть прогодувати наймолодше немовля й вирішили у мороз відвезти його в ліс і там залишити. «Не віддавайте братика вовкам», — ​благає і готова поступитися йому останньою крихтою. Це також діялося на Полтавщині.

А прочитайте своєрідну сімейну сагу Ніни Гейко із Києва, народженої у 1935-му, як вона каже, всупереч попередньому голоду. Там розповідь про двох матерів і двох дітей. Одна мати, ризикуючи життям, їздила на Західну Україну, щоб врятувати свою крихітку. Друга принесла і поклала немовля під райвиконкомом, а по дорозі потрапила під колеса поїзда. А потім ті діти таки вижили, і згодом… одружилися.

Книга вже пішла у люди, і я отримую багато дзвінків, відгуків, читачі діляться пережитим у їхніх родинах. Чомусь запеклася в душі фраза, в якій нездійсненна мрія голодної помираючої дівчинки: «Як я, мамо, виросту, то спечу вам велику хлібину…»

— Працюючи над таким складним і болючим матеріалом, чи зробили ви для себе особисто як письменник, журналіст якісь відкриття, висновки?

— Ще раз переконався, що всерйоз треба говорити про історичний лікнеп для чиновників і керівників усіх рангів, включаючи найвищих. Бо вони продукують таке ж забуття у суспільстві. Торік, позаторік було 70 років повоєнній трагедії. Та Верховна Рада, Президент, прем’єр хоч би словом обмовилися про сумний ювілей і роль Західної України в порятунку голодуючих зі Сходу, Півдня, Центру України, прилеглих областей Росії. Багато людей не знають про пережите недалекими предками. Образливо за західняків, особливо волинян: про їхній тихий моральний подвиг ніхто нині майже не згадує. Йдеться ж не про те, що кілька сімей допомогли десятку голодних. Ще й досі чи не в кожній родині, де є старше покоління, пригадають їхні розповіді про «калуг», «брянських», «мілєньких» — ​так люди між собою називали нещасних прохачів. Якщо проаналізувати доступні нині документи, то можна зробити висновок, що Західна Україна надала допомогу не менше шести мільйонам голодуючих. Чому про це забуто? Якби про це пам’ятали, то нас би східняки не називали бандерами і бандитами.

— Андрію Івановичу, ви вірите, що чиновники прочитають вашу книгу?

— Звертався до влади, щоб дали частину коштів на видання, бо це тепер дуже дорого. Як не переконував, що це потрібно і сьогодні, і для майбутнього — ​реакції нуль. Суттєву допомогу надала Дослідна фундація ім. О. Ольжича у США. Решту коштів доклав власних. Але я зробив тяжку роботу чорнороба-письменника, бо це справді нелегко і забирає дуже багато часу. Далі — ​справа за читачем. Я адресував свою книгу не так молодим, як старшим, які знають цю тему, а вони вже повинні зацікавити нащадків через сімейні історії. Радію, що кілька таких історій надіслали молоді люди. На моє переконання, у ставленні до західняків з боку значної частини суспільства, чиновників впливає сформований підлою компропагандою (підживлює Московія, крайні польські радикали) синдром небезпечного бандерівського краю, хоч це високопатріотичний регіон України.

Половина тиражу через «Просвіту» безкоштовно буде розповсюджена на Півдні, Сході, у Центрі, бо дуже важливо, щоб там книгу прочитали. Західні області я взяв на себе. До речі, «Літературна сторінка» там дуже цікава.

— Я би ще додала і ваш вражаючий за емоційною напругою і виходом на сьогодення «Уклін ангелу». А ще здається мені, що ця книга — ​то неоціненний текстовий додаток до єдиного в Україні пам’ятника Християнському милосердю, який нарешті постав у Луцьку не без вашого сприяння. А ідея такого монумента народилася у світлої пам’яті Григорія Гуртового, якого голод 1947 року пригнав із козацького Запоріжжя на Волинь, де він залишив по собі цілий унікальний музей, який тепер носить його ім’я у селищі Торчин. Добре, що ідея Гуртового реалізувалась. А ви допомогли, щоб про неї знали мільйони.

Волинян запрошуємо на презентацію книги, яка відбудеться 16 лютого о 17-й годині в Будинку культури міста Луцька. Довідки про книгу за тел.: 0681396987, 0994917400.

---