Депутатів — ​на фронт: там зорі яскравіші, ніж із чиновницьких кабінетів

...і після революції одиниці жирують, а мільйони — бідують

Вони перечекають війну — ​а далі знову підуть на вибори, розвиватимуть бізнес, відпочиватимуть на Мальдівах. Усе, як завжди. Сидять собі спокійно в депутатських кріслах, і чого їм боятися? Їхні діти не воюють на фронті. Для них кожен день — ​це просто етап кар’єри. І жодна люстрація їм не страшна. Навіть війна. У них зовсім інший вимір життя. Після Революції гідності в парламенті з’явилися нові люди, а з ними — ​надія. Але, на жаль, затягувати пояси тугіше і надалі доводиться лише нам. Від сюжету «ТСН» у голові рій думок: розміри депутатських надходжень сягають 80 тисяч гривень на місяць — ​цей «новорічний подарунок» влаштували собі народні обранці. Стає смішно з того, що більшість із них не пам’ятає, скільки вони отримали за січень. Така собі амнезія. «Соромно сказати. Як люди живуть, і як депутати — ​це називається небо і земля. Отримала заробітної плати майже 70 тисяч гривень. Не знаю, мені так дали», — ​зізналася народна обраниця Тетяна Бахтеєва. Більшість же навіть не цікавиться її розмірами. Надмірний достаток одночасно відбирає і совість, і пам’ять. Чого чекати і на що надіятися простим людям, які залишають обурені коментарі під відео­сюжетом: «Підняли пенсію на 20 гривень. Тепер я отримую 1532 гривні. Ось так і живемо»; «Читаю цю публікацію після інформації про онкохворих дітей і розумію, як остогидла ця система, де життя дитини нічого не варте».

Що змінилося у нашій країні? Хіба що нові марки автомобілів народних обранців на старих розбитих дорогах. 

Що змінилося у нашій країні? Хіба що нові марки автомобілів народних обранців на старих розбитих дорогах. Із телеекрана розповідають про елітні маєтки, шалені зарплати, дорогі вподобання можновладців і водночас транслюються повідомлення про загиблих, скалічених військових, показують розбомблені будинки на Донбасі. Війна завершиться ще не скоро. Але тут вона губиться на тлі політичних реклам обабіч доріг. Яскраві фарби свіжих плакатів, упевнені погляди політиків, красиві гасла. З ними водночас вмирає віра, що наступний склад парламенту буде суттєво відрізнятись від теперішнього. Так хотілося б відправити їх туди, де рівень патріотизму і відданості своїй країні найвищий. Туди, де виконують роботу чесно, щиро та без фальші. Поки вони тут і далі приймають закони. В першу чергу лише для себе.

… прогресивністю, інтернет–залежністю  та самотністю сучасних «гугломанів»

У п’ятнадцять ми весь вільний час проводили на вулиці — ​навесні і влітку ходили вболівати за футбольну команду на сільський стадіон, восени і взимку теж не втрачали нагоди стати, мов той вітер, що приносить відчуття свободи та неймовірних пригод. Це живе спілкування манило нас пізнавати світ і в пекуче сонце, і в проливний дощ. І ось я думаю: як теперішні школярі проводять своє дозвілля? Наскільки для них усе це взагалі важливо? Батьки скаржаться на те, що їхні діти годинами не випускають із рук телефонів замість того, щоб почитати книгу чи погуляти із друзями. Вони зациклені на віртуальному світі. Маневруючи між вкладками браузера, завантажуючи пост на «Фейсбук» і фото в «Інстаграм», відповідаючи на повідомлення в месенджерах, — ​так сьогодні живуть діти XXI століття. У їхніх руках круті гаджети, у навушниках грає гучна музика. Саме там вони спілкуються та знайомляться.

— Привіт! Який у тебе «Інстаграм»? — ​це такий сучасний спосіб сказати дівчині, що вона сподобалася.

Донька моєї знайомої говорить: «Я навчаюся в дев’ятому класі і ще не знаю, ким хочу стати в майбутньому. В «Інстаграмі» у мене понад тисячу друзів. І я цим пишаюся». Однак коли я запитала її: «Якщо тобі буде важко — ​вони прийдуть, обнімуть тебе, вислухають, спробують зрозуміти, підтримають? Якщо знадобиться допомога — ​підставлять своє плече?» — ​дівчинка промовчала. Отакі вони прогресивні, інтернет–залежні та деякою мірою самотні. Декого з цих друзів вона ніколи не бачила, бо познайомилася з ними лише в мережі. Іншим має можливість зателефонувати, домовитися про зустріч, але навіщо? Можна написати повідомлення. Отак нашвидкуруч, не надто переймаючись граматикою і пунктуацією. А потім автоматично ставить смайлики — ​такі собі штучні емоції.

Я не проти спілкування в інтернеті, адже ми всі залежні від нього, описуємо своє життя в блогах, стрічках, сторінках. Сьогоднішній інформаційний простір дає нам безліч можливостей висловитись, розповісти про себе. Але хотілося б, як і раніше, живого спілкування, бо поза форматом інтернету є ще купа всього цікавого, живого, справжнього, неповторного. Бо ні погляду, ні дотику, ні голосу дорогих тобі людей не зможуть замінити гаджети.

… художньою стрічкою, що розкриває психологію дитячого світу

«На Соломонових островах, коли люди бажають очистити ділянку землі від лісу під свої поля, вони не вирубують дерев, а просто збираються там всім плем’ям і щосили кричать на них. Через декілька днів дерева починають в’янути, повільно, але вірно, і зрештою помирають» — ​цитата із фільму «Зірочки на землі». Для мене це одна з найкращих стрічок про дитинство, про те, як по–особливому сприймає світ восьмирічний хлопчик, обдарований фантастичним образним мисленням. Цей фільм змусив плакати. Він навчив мене, що сльози — ​не ознака слабкості. Часом потрібно бути сильним, щоб заплакати, і ще сильнішим, аби іншим показати свої сльози. Це індійське кіно, нове, щире і експресивне. З маленького Ішана знущаються через те, що він плутає звуки та букви, бо хворіє на дислексію. Однак безліч знаменитостей (зокрема, Альберт Енштейн, Генрі Форд) мали таку проблему, і вона не завадила їм стати відомими. У фільмі порушуються важливі проблеми — ​дитяча жорстокість і байдужість дорослих. Саме вчитель зумів достукатися до дитячої душі, щоби в ній, спустошеній і зраненій, заквітував сад, переповнений сонцем.

Фільм надзвичайно емоційний. Один бачить калюжу, інший — ​зорі. Враження таке, ніби сама прожила цю історію. Діти здатні творити дивовижні речі, але для цього їм потрібна бодай крихта розуміння і творчої свободи. Бо коли ти щасливий, рука сама тягнеться до яскравих фарб. Моя похресниця любить малювати і при створенні чергової «шедевральної» картини часто запитує: «В мене добре виходить?» І я завжди її підбадьорюю, аби вона і надалі шукала себе і не опускала рук. Я й сама багато чого переймаю у неї, з її мудрих (немовби їх нашіптує сам Бог) запитань і висловлювань. А ще вона вчить мене простоти і безкорисливої любові. І щоразу, коли малеча при зустрічі міцно обіймає і цілує, я подумки згадую вислів з Біблії: «Будьте завжди, як діти»…