«Приснився Амфілохій Почаївський і видалив мої пухлини…»

За віру – й до тюрми не страшно

 — Я думаю, що запускають злоякісні процеси в організмі людини насамперед стреси. У мене було саме так. Запроторили до в’язниці, бо у радянські часи виявився непокірним молодим священиком. Після закінчення духовної семінарії у 1959 році отримав парафію у передмісті Корця у Рівненській області. І коли постала загроза знищення Корецького монастиря, зважився на захист православної святині. За те, що звернувся з листом у високі інстанції, що молодь навертав до церкви, довелось поплатитися, — ​неквапливо почав розповідь отець Ярослав.

Запускають злоякісні процеси в організмі людини насамперед стреси. У мене було саме так. Запроторили до в’язниці, бо у радянські часи виявився непокірним молодим священиком.

Наш поважний сивобородий співрозмовник тоді не мав ще й 30 років. Виріс у священицькій родині у селі Галичани на Горохівщині, звик у всьому покладатися на волю Божу. Не проявляв ані страху, ані злості, коли йому оголосили вирок — ​три роки позбавлення волі. У часи войовничого атеїзму це була звична практика боротьби з релігією. Відбував ув’язнення у Черкасах, працював там на будівництві. І все ж пережита наруга не минула безслідно. Перші тривожні симптоми, коли став «сідати» голос, отець Ярослав списував на нервове перенапруження.

— Зрозуміло, і важка робота в холод і негоду, і переживання здоров’я не додавали, часто хворів на фарингіт, ларингіт, — ​згадує нині. — ​Але навіть із Черкас добирався на свята у свій храм. Начальник комендатури виявився доброю людиною, знав, що я — ​священик, поважав мою позицію, розумів, що засудили незаконно. Домовилися з ним, що у будні працюватиму понад норму, а він за те відпускатиме мене на літак із Черкас до Рівного, щоб я міг приїхати у Корець і відправити службу.

«Після мого зцілення лікарка–атеїстка прийшла до церкви»

Коли молодий священик нарешті діждався звільнення і зміг пройти медичне обстеження, то присуд лікарів став черговим вироком. Як виявилося, проблеми із голосовими зв’язками були наслідком онкозахворювання. Шукав порятунку в спеціалізованих інститутах Києва та Москви, записувався на прийом до професорів. Але лікування не давало позитивного результату.

 — Дійшло до того, що я зовсім перестав розмовляти. У церкві священики із сусідніх парафій по черзі служили, аби моя сім’я не втратила засобів для існування. А я стояв і тільки беззвучно губами ворушив. І так тривало майже два роки. Якось одна із сестер–монашок підійшла до мене після відправи і порадила шукати порятунку в отця Амфілохія з Почаївської лаври. Він після того, як радянська влада розігнала монахів і заборонила йому приймати людей у хатинці на цвинтарі поблизу лаври, жив у свого брата в селі біля Кременця, — ​пригадує отець Ярослав. — ​Зцілював сотні хворих, котрі прибували з усіх усюд.

Сам власноруч готую з лікарських трав мазі для хворих, бо у цій справі потрібна ретельність, певна інтуїція й індивідуальний підхід. Нема одного загального рецепта, нема шаблону. Але усім кажу, що щира віра, сповідь, причастя — ​це головні ліки, — ​наголошує священик.

Про діяння Амфілохія Почаївського, який є святим нашого часу, записано багато свідчень. Довелося якось побувати у печерній церкві Почаївської лаври, де почивають мощі цього нашого заступника перед Богом. Бачила, скільки людей і сьогодні звертається до нього по допомогу. А ось отець Ярослав мав змогу віч–на–віч спілкуватися із преподобним, відчути на собі силу його молитов і віри.

— У село Іловицю добирався з Кременця переповненим автобусом, більшість пасажирів їхала до отця Амфілохія. Коли зайшов на подвір’я разом із людьми, старець запросив повечеряти і сказав мені, що я маю вранці відслужити мале водосвяття з акафістом Успінню Божої Матері. Як він розпізнав у мені священика — ​не знаю. Я був одягнений у мирський одяг і не носив тоді бороди. На мої схвильовані жести, якими намагався розповісти про свою біду, відповідь була така: «Якщо приїхав за зціленням, то не треба сумніватися». І справді, коли на ранок я в облаченні став біля каплички, то мій голос несподівано повернувся. «Благословен Бог наш…» — ​наче лилися слова з моїх грудей, — ​досі переживає хвилювання, розповідаючи цю історію, отець Ярослав, хоча оповідав її уже сотні разів.

Після служби щасливий священик хотів подякувати за зцілення, але відчув, що знову не може говорити. Смиренно повернувся додому, хоча й розумів, що хвороба прогресує, вже й біль почав дужче дошкуляти. Але надії не втрачав, молився, вірив у порятунок.

А потім було незвичне сновидіння, ніби отець Ярослав ще раз приїхав до Амфілохія. А старець обкопує у братовому саду дерева. Кличе до себе і питає, що там із горлом. «Давай–но я подивлюся», — ​і встромив пальці у рот хворого. Щось шукав з одного боку, потім із силою вирвав і викинув. Опісля з іншого те саме повторив. «Тепер можеш іти», — ​сказав. У цей час ніби вдарив церковний дзвін — ​і хворий прокинувся. І відчув, що сталося диво! Того дня під час богослужіння отець Ярослав сам собі не міг повірити: ніщо не заважало йому голосно й радісно славити Господа.

— У Корці моїм здоров’ям опікувалася лікарка, яка десятими дорогами обходила монастир і церкву, була затятою атеїсткою. Через якийсь час я потрапив до неї на прийом, привітався з порога. «Ярославе Васильовичу, я вам давно радила зробити операцію. Добре, що все пройшло успішно», — ​каже мені вона. А коли довідалася, що до хірургів я не ходив, ніяк не могла повірити своїм очам. Пухлин у горлі не було. З того часу жінка й увірувала в Бога, стала ходити до церкви, — ​усміхається наш співрозмовник. — ​Як бачите, не тільки мене врятував чудотворець Амфілохій!

«Дякую господу, що у 83 і собі раду даю, й іншим допомагаю»

Отець Ярослав показує товстий зшитий записник, у якому 800 прізвищ та імен онкохворих людей. Каже, що не відмовляється розділяти чужий біль і біду, а по допомогу й далі звертається до Амфілохія Почаївського.

— Я був в отця Амфілохія перед тим, як він мав померти. Запам’ятав назавжди його слова: «Молися за всіх, кому важко». Хоча мені вже минуло 83 роки, я сам власноруч готую з лікарських трав мазі для хворих, бо у цій справі потрібна ретельність, певна інтуїція й індивідуальний підхід. Нема одного загального рецепта, нема шаблону. Але усім кажу, що щира віра, сповідь, причастя — ​це головні ліки, — ​наголошує священик.

А ще отець Ярослав навчає парафіян власним прикладом, як потрібно вміти прощати, не зациклюватися на образах, негативних емоціях, аби душа не зачерствіла, не збайдужіла; як важливо чесно трудитися — ​і успіх прийде. Згадує, як у 1988 році вперше переступив поріг Успенського собору у Володимирі–Волинському. Коли від’їжджав із Корця, уповноважений у справах релігії проводжав непокірного священика прокльонами. А той і на новому місці не збирався тихенько відсиджуватися, не лякали ані невлаштованість побуту, ані запустіння у храмі. І поступово з Божою поміччю зумів і собор відновити, і недільну школу відкрити, і магістерську дисертацію написати.

Запитуємо у нашого співрозмовника про секрети його працездатності. На дев’ятому десятку літ він служить у храмі, водить автомобіль, справляється з домашніми справами, у свята ще й чарочку доброї горілки з медом може випити. Дружина, на жаль, померла. Син — ​теж священик, настоятель кафедрального собору в Берліні, вибратись у гості може нечасто. Отець Ярослав досвідом активного довголіття ділиться охоче:

— Дякую Господу, що у 83 і собі даю раду, й іншим допомагаю. Ось за кілька днів буде Великий піст, раджу не забувати про стриманість у всьому. Не сійте злості, намагайтеся звільнитися від духовних хвороб, йдіть до сповіді, не думайте тільки про статки і заробітки, не забувайте народну мудрість: «Будеш Богу угодний — ​не залишишся голодний».