Учитель урятував трьох школярів з–під льоду, але сам не виплив…

«Чорний» понеділок 1998-го

Разом із директором Василем Панасом та вчителькою Людмилою Бесарабчук, яка була очевидцем подій, по незайманому снігу прямуємо до місця трагедії. 16 лютого 1998 року в селі досі називають «чорним» понеділком. Кажуть, що з тих пір у Муравищі діти бояться гратися на водоймах, навіть у великий мороз.

 Саме того дня була плюсова температура та відлига. Після тижневої хвороби Маркіян Омелянович вийшов на роботу, хоча ще не зовсім одужав та міг продовжити лікарняний. Учитель фізкультури провів перші два уроки у п’ятому та дев’ятому класах. Потім у нього було «вікно», і він зайшов у їдальню, а після дзвінка на велику перерву попрямував в учительську. Якраз у цей час четверо учнів – двоє з п’ятого класу і двоє дев’ятикласників – пішли до ставка ковзатися на льоду.

Педагог намагався спасти наймолодшого Дмитрика й знову пірнув. Хотів виштовхнути хлопчика, але, видно, не вистачило сил. Обоє – вчитель та учень – пішли на дно.

У матеріалах спеціального розслідування сказано: «За територією школи розміщені дві водойми. Одна розміром 20х30 метрів на відстані 50 метрів, а друга розміром 20х50 метрів на відстані 350 метрів від огорожі. Водойми були збудовані в 1951 році і використовувались як пожежні. На одній після нещасного випадку було виявлено поламаний лід товщиною від 2 до 4 сантиметрів. Глибина біля берега 100 – 120 сантиметрів, на середині – близько 2 метрів. Температура повітря того дня становила 10 градусів тепла».

Першим під лід провалився Діма Ришкевич. Кажуть, це було метрів за 10–12 від берега. Хлопчина кричав, намагався самостійно вибратися, хапався руками за кригу, але вона ламалася під його вагою. Рятувати учня кинувся Руслан Попов. Він із пологого берега став повзти до Дмитра. Але лід не витримав, й у воді вже борсалося двоє школярів.

— Діти наробили крику й стали кликати на допомогу, – пригадує Людмила Бесарабчук. – Першим зі школи вискочив Маркіян Омелянович і відразу кинувся у крижану воду. Вчитель праці Олександр Йосипович побіг у шкільний хлів брати драбину. Я загнала своїх маленьких учнів у клас, щоб вони не пішли на водойму. У ставку разом із Маркіяном Бураком уже було четверо дітей. Крім Руслана, кинулись на допомогу Василь Соха і Володя Радчук. Маркіян Омелянович намагався всіх врятувати. Спершу він витягнув і поклав на лід Діму, але той знову скотився у воду.

Учитель допоміг Радчуку вхопитися за кинуту з берега мотузку. Руслан із Василем теж таким чином вибралися з водойми. Педагог намагався спасти наймолодшого Дмитрика й знову пірнув. Хотів виштовхнути хлопчика, але, видно, не вистачило сил. Обоє – вчитель та учень – пішли на дно. Коли принесли драбину, було вже пізно.

Тоді ніхто не мав мобільних телефонів, але за кілька хвилин до ставка збіглося дуже багато людей. Як пригадує Людмила Іванівна, першого витягнули з води Діму, а після нього – Маркіяна Омеляновича. Приїхала з Ківерців «швидка» і забрала в лікарню трьох замерзлих і переляканих школярів – Василя Соху, Руслана Попова і Володимира Радчука.

Колеги поважали, а учні щиро любили

Наступного дня у Муравищі хоронили 47-літнього педагога та 10-річного учня.

Маркіяна Омеляновича проводжали в останню путь зі школи, Дмитрика – з батьківської хати. Дві процесії зійшлися на перехресті вулиць. На сільському цвинтарі їх поховали поряд.

 У школі стверджують, що так вчинити міг саме Маркіян Бурак – благородний, чуйний, добрий і безвідмовний. Не маючи своїх дітей, врятував чужих, а сам загинув. Але учні йому були зовсім не чужі, вони давно стали своїми, рідними. Бо сенсом його життя була школа. Колеги-педагоги поважали, а учні щиро любили. Пригадують, як він приїжджав зранку на уроки з Ківерців велосипедом, а в засніжені зими навіть на лижах. Не маючи власної сім’ї, додому не поспішав, допізна засиджувався у школі. Беручкий до роботи, як прийшов у село, облаштував спортивний майданчик та кабінет фізкультури, організовував змагання, любив грати в шашки. За місяць до загибелі йому виповнилося лише 47 років.

Як зазначив директор школи Василь Панас, після трагедії на знак вшанування подвигу вчителя фізкультури влада зобов’язалася збудувати спортивний зал. Тим більше їхній навчальний заклад має

1,5 гектара території. Але минуло вже 20 літ, досі так і нічого не зроблено. Нинішній енергійний та наполегливий керівник навчального закладу намагається знайти кошти, щоби виготовити принаймні проектно–кошторисну документацію. Адже школа перспективна, у ній навчається 111 дітей, і щороку кількість учнів зростає. Василь Панас каже, що народний депутат Ірина Констанкевич пообіцяла 100 тисяч гривень із Фонду регіонального розвитку. У Муравищі сподіваються, що принаймні хтось із можновладців відповідатиме за свої слова.

Про подвиг героя нагадує вулиця та спортивний турнір

Відважного вчителя вдячні волиняни не забули. У Ківерцях ще задовго до декомунізації вулицю, на якій він жив і яка колись була названа іменем радянського чекіста–диверсанта Миколи Кузнецова, перейменували на честь педагога Маркіяна Бурака.

А 20 липня 1998 року було оприлюднено указ № 801 тодішнього Президента України Леоніда Кучми про нагородження орденом «За мужність» ІІІ ступеня вчителя фізкультури загальноосвітньої школи

І–ІІ ступенів села Муравище Ківерцівського району Волинської області Бурака Маркіяна Омеляновича (посмертно) «за мужність і самовідданість, проявлені при рятуванні дітей».

У Муравищі перші роки після трагедії пам’ять педагога вшановували Днем скорботи – 16 лютого – та спортивними змаганнями серед учнів. Як розповіла вчителька фізкультури Ірина Козачук, у 60-річчя Маркіяна Бурака 12 січня

2011-го в школі з ініціативи тодішнього директора Олександра Ничипорука започаткували перший тенісно-шашковий турнір, присвячений пам’яті педагога. Наступного року запросили команди зі шкіл селища Колки, сіл Жидичин та Тростянець. Із 2013-го змагання стали більш масштабними і проходять у дитячо-юнацькій спортивній школі в Ківерцях. І цього року у січні був такий турнір, який тепер організовує районний відділ освіти та Сокиричівська сільська рада.

А завтра у школі в Муравищі запалять свічку пам’яті, учні вшанують хвилиною мовчання загиблого вчителя Маркіяна Бурака та п’ятикласника Дмитра Ришкевича. Потім ходою вирушать на кладовище до їхніх могил.

Доля дітей, яких витягнув зі ставка педагог

Перебуваючи в селі, поцікавилися, як склалося подальше життя врятованих хлопців, адже минуло 20 літ і вони стали дорослими? Відповідь приголомшила: двоє з трьох трагічно загинули…

Василь Соха закінчив школу. У 2005-му він одружився з дівчиною Тетяною. Сім’я жила у селі Новосілки Володимир-Волинського району. Чоловік працював у Нововолинську на м’ясокомбінаті.

— Мого сина забили 31 травня 2007 року, – розповідає Василева мама Анна Соха, до якої ми заїхали розпитати, що сталося. – Разом з іншими чоловіками поверталися з роботи, йшли дорогою пішки. Кажуть, якась машина дуже швидко їхала з Володимира без світла. Водій був п’яний, утікав від міліції. То він пальнув мого Васю так сильно, що син пробив головою лобове скло. Машина завезла його аж у Суходоли. Шофера спинила міліція, ті хлопці, що були із сином, подзвонили. Що там далі було, я вам уже не докажу. Василя поховали у Новосілках. Йому було 24 роки.

Про смерть Руслана Попова у Муравищі ніхто не захотів розповідати. Тільки сказали, що він трагічно загинув влітку 2009-го. На новому цвинтарі ми знайшли його могилу. За датами на великому пам’ятнику порахували – Руслан пішов із життя, не доживши місяць до 26 літ…

Третього врятованого Маркіяном Бураком учня, а нині 31-річного чоловіка Володимира Радчука, ми вдома не застали. Того дня він був на роботі. Володимир працює водієм і постійно у відрядженнях. Поспілкувалися з його старшою сестрою Оксаною. Разом із нами вона поїхала на старе кладовище у Муравищі і показала дві могили: вчителя та учня. Як нам пояснили, за похованнями доглядає мама Діми Ришкевича, але зараз вона на заробітках у Польщі.

Довідка «Волині-нової». Маркіян БУРАК народився 12 січня 1951 року в Івано-Франківську. У 1972-му закінчив Львівський державний інститут фізкультури і приїхав за розподілом на Волинь. Свою трудову діяльність розпочав у Колківській середній школі Маневицького району. З 1974 по 1980 рік працював учителем фізичного виховання Суської середньої школи Ківерцівського району. Рік відслужив в армії. З 1980-го по 1984-й – учитель фізкультури Ківерцівської середньої школи №4. На роботу в село Муравище Маркіян Омелянович прийшов 1 лютого 1984-го і працював 14 років – до дня трагічної загибелі, 16 лютого 1998-го.