А я подумала про материнську самопожертву

А материнство Світлани — ​незвичайне.  20 років тому у Новоставі померла від горілки жінка, напівсиротами залишилися двоє діток — ​8-річна донька і на рік старший син. Оскільки у моєї співрозмовниці із заміжжям не складалося (у свої 32 роки вона залишалася самотньою), то сусідка підказала їй, що це якраз той випадок, коли може вирішитися доля. Зійдешся, мовляв, із вдівцем і роститимеш діток, яким потрібна мама. Один раз, другий прийшов той чоловік до Світлани, а там і з дітьми перебрався до неї. Почали жити разом. Та не минуло й року, як побачила вона, що приймак усе частіше прикладається до чарки. А який з п’яниці чоловік, батько, господар?! Закінчилося тим, що після чергового «виховання» він забрався геть. Але без дітей. Сина й дочку залишив на Світлану.

Діти і мамою її називали. Згодом, думаючи про їхнє майбутнє, жінка добилася, щоб чоловіка позбавили батьківських прав. Так, міркувала вона, із статусом сироти їм легше буде вступати після школи у вищі навчальні заклади. І вони, до речі, позакінчували виші у Луцьку. Дочці Тані Світлана весілля справила, коли вона заміж виходила за хлопця із сусіднього села. Здавалося б, усе добре. Але це «добре» в якийсь момент обірвалося. Справа в тому, що почав син пити. Ще до того, як пішов в АТО, можна було якось миритися, а зараз, як розповідала моя співрозмовниця, — «страх Божий у хаті, а не життя, тільки недавно після його побоїв з лікарні виписалася».

Як кожна мати, жінка хотіла б, щоб син свою сім’ю завів, «бо ж уже літа підходящі — ​30 років має». Тільки він про це і гадки не має. «Одержує якісь гроші як атовець і щодня п’є». Дійшло до того, що Світлана уже судиться з ним — ​хоче виписати його зі своєї хати. А тут ще й кримінал додався після того, як він її побив. Ось коли згадала, як дехто з односельчан пальцем біля скроні крутив, коли вона взяла на себе виховання двох чужих дітей, від яких батько, по суті, відмовився. Як каже тепер, тоді на це не зважала, бо була щаслива, що має для кого жити і на старості не буде сама. Тепер же доводиться шкодувати. Це ж виходить, робить висновок Світлана, що просто втратила роки.

Жінка розповідала про свої переживання, а в мене було до неї запитання: невже вона сподівається достукатися через газету до сумління сина? Іншими словами — ​що привело її в редакцію? Коли про це зайшла мова, зрозуміла зі слів жінки, що на прозріння сина у неї мала надія — ​просто хочеться «вилити душу». А ще сподівається, що хтось прочитає про її сумну історію, і, може, вона буде для когось повчальною. А може, хтось порадить, як вийти з такої ситуації, бо сама жінка, як зізнається, цього виходу не бачить. «А так хочеться жити спокійно у своїй хаті».

Не знаю, що підкажуть (і чи підкажуть?) пані Світлані наші читачі. Може, хтось з її односельчан пригадає — ​«а ми ж тобі говорили не брати на себе такий тягар». Ще хтось заспокоїть тим, що все ж таки була вона у житті щаслива своїм материнством, і цим треба завдячувати долі. А ще хтось, мабуть, як і я, згадає тих кровних матерів, які, маючи проблеми із синами, ніколи не скажуть, що хочуть їх «виписати з хати і жити спокійно». Навіть біля скалічених війною колишніх атовців вони тихо терплять всі біди, несучи свій нелегкий хрест.

Такою запам’яталася мати кіборга Василя Шумика із села Ворокомле Камінь-Каширського району, яка уже в літах і якій так потрібна підтримка сина, а він «все ще воює, навіть у снах». У словах цієї жінки було стільки болю за рідну дитину, що, здавалося, має статися диво, і Василь з часом одужає й перестане «заливати горе горілкою». Це не докір Світлані, проблему якої я добре розумію. Це та життєва реальність, яка є і нехай буде завжди. Як була в усі віки і буде материнська самопожертва.