«Так вічно бути не могло, коли медицині дають гривню і кажуть ні в чому собі не відмовляти»

«У лікарню покладуть тільки за направленням сімейного лікаря або якщо привезе «швидка»

— Ларисо Петрівно, медична реформа в стаціонарних лікувальних закладах розпочнеться через 2 роки. Уявімо, що зараз 2020-й і людину у міську лікарню привезла «швидка». Що буде з нею далі?

— Лікуватимемо, як і раніше. Навесні 2018-го реформа повинна запрацювати в первинній ланці (амбулаторія та поліклініка). На одного пацієнта на рік держава виділятиме 370 гривень для його сімейного лікаря. Туди має ввійти огляд, певні аналізи, обстеження, і ці гроші повинні «йти за пацієнтом», якщо його направлять у стаціонар. У випадку, коли він потрапляє в лікарню і за ним прийшли гроші, лікування має бути безплатним. Якщо ж кошти вже використані, то яким буде механізм, поки що не відомо. Наразі зрозуміло одне: пацієнт зможе звернутися в стаціонар тільки за направленням сімейного лікаря або коли його привезе «швидка». Тобто напевно, стане менш доступним.

— Перед голосуванням у Верховній Раді за медичну реформу з’явилася інформація про вартість операцій. Наприклад, видалення жовчного міхура коштуватиме від 30 до 50 тисяч гривень. Зрозуміло, такі гроші ніхто заплатити не зможе.

Раніше нас учили лікувати пацієнта, а не хворобу. Зараз вчать лікувати хворобу, а не пацієнта. Різниця в тому, що, займаючись основним захворюванням, ми могли приділяти увагу й супутнім. Сьогодні, якщо хворий поступив з гіпертонічною хворобою, маємо лікувати тільки її. Бо так буде оплачуватися по протоколу.

— Справа в тому, що внаслідок запровадження медичної реформи повністю змінюється господарський механізм. У сьогоднішній системі охорони здоров’я існує поняття «ліжкодень». Він означає вартість одного дня перебування хворого в медзакладі, у нашому випадку — ​у стаціонарі. Сюди входять зарплата медичного персоналу, оплата за тепло, амортизація, користування обладнанням, на якому здійснюються процедури. За цими складовими один ліжкодень у реанімації міської лікарні коштує 2800 гривень. Фінансує його держава. Пацієнт за це ніколи не платить, він лише купує ліки. На медикаменти на день у нас виділяється 18 гривень 44 копійки. Ці гроші розподілені на розхідні матеріали (ліки, системи, гіпс, наркоз, ЕКГ-папір) та основні лабораторні аналізи. Зрозуміло, на кожен пункт припадають лише копійки. Тому ми просимо про співдоплату пацієнта у вигляді благодійного внеску.

Після реформи лікарня стає підприємством, і від «ліжко­дня» переходить до «медичної послуги», яка теж має свою вартість. Наведу приклад — ​операції з видалення жовчного, про який ви згадали. Пацієнта спершу оглядає лікар приймального відділення, потім — ​лікар-хірург, далі робляться аналізи і операція. У ній задіяні анестезіолог, який дає наркоз, анестезист, що допомагає анестезіологу, оперуючий хірург, асистент хірурга, операційна медична сестра і санітарка. Потім пацієнта везуть у палату, де за ним доглядає медсестра і санітарка. Зарплата всіх цих працівників входить у вартість операції. Звідси цифри, що шокували. Хоча насправді воно зараз так і є. Але треба розуміти, що левову частку коштів — ​зарплату і енергоносії — ​лікарням дає держава. На розхідні матеріали виділяється мізер, тому пацієнтам доводиться за них доплачувати. А після реформи, кажуть, все фінансуватиме держава, людина нічого не буде доплачувати.

— Тобто тридцять і більше тисяч не доведеться шукати?

— Звичайно, ні, бо це нереально. За невідкладні операції буде своя система розрахунку від держави. На планові виникнуть черги, як є в усьому світі. Якщо ви хочете йти на операцію по лінії страхової медицини, вас запишуть через два-три місяці. Не хочете чекати — ​будь ласка, платіть у касу самі або якесь підприємство, і вас прооперують раніше.

«Попередні міністри боялися поламати те, що хоч якось працювало»

— Яку медицину ми отримаємо в результаті реформи: безплатну, платну, змішану?

— Важко сказати, але зрозуміло одне: так, як є зараз, далі бути не може. Не задоволені ні пацієнти, ні лікарі. Всі хочуть змін, але всі їх бояться, як усього нового. На перших порах справді буде важко, але я вірю, що з часом воно відшліфується. Принаймні з’явиться чіткість. Бо сьогодні є невідповідність між декларованими державою гарантіями та їхнім фінансовим забезпеченням. Образно кажучи, медицині дають гривню і пропонують ні в чому собі не відмовляти. Довгий час держава з охороною здоров’я поступає дуже нечесно. 49-та стаття Конституції каже, що всі медичні послуги безоплатні, а 95-та застерігає, що видатки на медицину робляться в межах бюджетного фінансування. Із них 90,2 відсотка йде на зарплату та енергоносії, а решту можна розподілити на все інше. Звідси такі маленькі суми, і люди змушені доплачувати. Але зарплата і енергоносії — ​теж немало!

Є лікарні не дуже навантажені, однак вони витрачають гроші на опалення, зарплати. Тому держава пішла на те, щоб розраховуватися тільки за виконану роботу, тобто за пацієнта і надану йому медичну послугу. А вже в ній закладені зарплата персоналу, енергоносії, всі інші видатки. Ідея нібито хороша — ​платити тільки за зроблене. Скільки лікарня набере пацієнтів — ​стільки й матиме фінансування. Зрозуміло, це призведе до скорочення медзакладів, персоналу, до черг. Але водночас буде чіткість, і ніхто не розказуватиме про безплатну медицину. Визначили ціну послуги, заплатила за неї або держава, або страхова компанія, виконали роботу і все.

— Якщо реформа медицини ​дійсно потрібна справа, чому жоден міністр охорони здоров’я не довів її до кінця?

— Бо це дуже ризикована річ. Радянська медицина була не найгірша. Вона робила основний акцент на профілактику, мала розвинену поліклінічно-амбулаторну службу. Звісно, була громіздкою, дорогою у фінансовому плані, тому її вирішили модернізувати. У чому це проявляється? Раніше нас учили лікувати пацієнта, а не хворобу. Зараз вчать лікувати хворобу, а не пацієнта. Різниця в тому, що, лікуючи основне захворювання, ми могли приділяти увагу й супутнім. Сьогодні, якщо хворий поступив із гіпертонічною хворобою, маємо лікувати тільки її. Бо так буде оплачуватися по протоколу. Тому міністри і не ризикували реформувати медицину. Ніхто не міг наважитися поламати те, що хоч якось, але працює.

«Вдячність» можлива лише після виконаної роботи»

— Незадоволення людей сучасною медициною сьогодні полягає в тому, що, крім, так би мовити, офіційних видатків, треба ще платити лікарю в кишеню. Що ви скажете про так звану вдячність медикам, і чи буде необхідність у ній після реформи?

— У чому проблема нашого суспільства? Треба чітко розрізняти, щоб не було вимагання від лікаря. Це категорично неприйнятно. Щодо вдячності — ​це особиста справа кожного. Якщо пацієнт дуже задоволений, хоче подякувати, він має таке право. Основне, щоб ця дяка була після виконаної роботи і з доброї волі. Клятву Гіппократа ніхто не відміняв: медик повинен зробити все можливе, незважаючи на те, чи є у хворого кошти. Допомога має надаватися по стандарту і ніякі подяки не передбачаються.

— І все одно вони існують. Більше того, зараз пішла мода платити ще до початку лікування, інакше, мовляв, до тебе навіть не підійдуть.

— Думаю, це говорять люди, які в міській лікарні ніколи не були. Не можу ручатися за всю Україну, але в нашому закладі такого немає. Ми за цим стежимо. Намагаємося тримати зв’язок із пацієнтами. Проводимо анкетування, анонімні опитування. Розвісили опломбовані скриньки, куди можна кинути скаргу, подяку або побажання. Адміністрація завжди відкрита для вирішення подібних проблем.

У будь-якій установі люди можуть бути чимось не задоволені. І це нормально, бо немає справи, яку б не можна було удосконалити. А враховуючи, що у нас за рік через стаціонар проходить 22,5 тисячі хворих і ще 20 тисяч лікуються амбулаторно, то, звичайно, щось подібне іноді трапляється. Але ми завжди готові розібратися. Проте таких скарг за рік було 3 чи 4, а подяк — ​більш як 200!

«Треба мати мир у душі, тоді будеш здоровий тілом»

— Ларисо Петрівно, хочу запитати і про такий страшний момент, як смерть пацієнта у лікарні.

— До цього звикнути неможливо… Звичайно, є розуміння того, що кожен, хто народився, мусить померти. Ще Конфуцій казав: «Не треба плакати ні за живими, ні за мертвими, бо всі ми йдемо однією дорогою». Швидше є біль від того, що людина, яка могла б жити, раптом помирає від травми, отруєння, коли дитина скоює самогубство. Але в основному в лікарні помирають старші люди — ​від 70 і далі. Що сказати? Шкода. Це чийсь батько, мама, друг. Але, як правило, це пацієнти, які поступають запізно. Є різні причини смерті, різні можливості лікаря і хворого. Але це завжди непросто. Найтяжче, коли людина помирає на операційному столі. Вся бригада тоді дуже важко переживає. У лікарні після кожного такого випадку настає переоцінка цінностей. І не вірте, що існує бездушність, що все одно. До цього неможливо звикнути.

— Чи були у вашій практиці ситуації, які можна було б назвати словом чудо?

— Звичайно, були, і подякувати за них треба Богу. Іноді людина має шанси на життя і лікарі все зробили, а в неї погляд потухлий, якесь відчуття кінця. І раптом уві сні вона помирає. А буває, що на пацієнтові немає живого місця, але оптимізм в очах, і він стає на ноги. Багато залежить від самого хворого. Недаремно говорять, що є недуга, є пацієнт і є лікар. Якщо пацієнт стане на сторону хвороби, то вже два проти одного, якщо на сторону лікаря — ​то теж два проти одного. Дуже важлива довіра до лікаря, боротьба за своє життя. На жаль, у нашому суспільстві акценти відповідальності за своє здоров’я змістилися у неправильну площину. Тепер кожен відповідає за своє здоров’я сам. І буває, що не дотримувався чоловік ніяких приписів, пив, курив, лежав на дивані, а потім щось стається — ​і винні медики. Громадян треба вчити відповідальності за своє здоров’я — ​тілесне і духовне. Маємо дбати про імунітет, фізичну активність, здорове харчування, уникати стресових ситуацій. Потрібно бути милосердним, не заздрити, жити в любові. Це не просто слова, а лікарський рецепт: майте мир у душі — і будете здорові тілом.