Віддай, це не твоє!
— Це мені мама купила!
— Але я перший узяв! Мені дуже треба!
— Козел, ти його зіпсуєш!
— А ти — жаднюга! Я тобі це пригадаю!
Цей діалог «10–річної витримки» належить моїм двом хлопцям. Один із тих, що закарбувалися так добре, стосувався шматка пластиліну. А були ще ж олівець, конструктор, шкарпетки… Здавалося, речей, за які вони не сперечалися, майже не було. (Іноді я думала, чи не купити 4 гумки, а не 2, щоби бути готовою). При тім накази «віддай, то не твоє», «поступися, він же менший» допомагали як мертвому припарка. Після втручання хтось залишався ображеним і чекав слушної миті, аби повернути кривду сторицею. (Одна моя знайома використовує у таких випадках монетку: хай доля вирішує, кому пощастило. Однак психологи кажуть, що за позірною привабливістю цей метод має неприємний підтекст — «діти, неважливо, що ви собі думаєте, нехай проблему вирішує випадок»).
А це таки справді проблема. Сварки за «право власності» поширені між дітьми у багатьох сім’ях. Ці конфлікти (навіть із дріб’язкових причин) такі емоційно гострі, що виснажують дорослих «до нуля», та й самим дітям несолодко. То як примирити тих, хто, здається, тільки дивиться, де б то ще насолити одне одному? Як навчити ділитися добровільно? Бо ж хочеться миру в родині, а ще ж уміння це корисне і в сім’ї, і в зовнішньому світі: в інших соціальних колах дітям доведеться ділитися речами, простором, врешті–решт — собою. (Понад те, вміння ділитися, віддавати, бути великодушним з дорослішанням оцінюється і як дуже приємне, бо дає змогу відчути щасливі миті).
Фахові психологи радять говорити з дітьми так, щоб рішення поділитися приймали саме вони, а не тато з мамою. Добре прийняти певні правила. Якщо діти — молодшого шкільного віку, то зрозуміють, що деякі речі належать персонально їм або батькам, а деякі — спільного користування. Про дорогі й особисті предмети перш ніж узяти — обов’язково просять. (В одній сім’ї для таких речей виділили спеціальні полиці, куди діти поскладали своє найважливіше. Їх підписали, що це приватна власність, і вказали ім’я дитини. Малим це дуже сподобалося).
Фахові психологи радять говорити з дітьми так, щоб рішення поділитися приймали саме вони, а не тато з мамою.
— Я визнаю почуття ображеного, але завжди змінюю неприпустиму поведінку, — розповіла одна мама на психологічному семінарі для батьків дітей, котрі сваряться. — Наприклад, коли старша донька забирає ведмедика у меншої, я кажу: «Олю, тобі хочеться гратися іграшкою Ілони просто зараз. Чекати дуже–дуже важко. Але є правило — не відбирати іграшок одне в одного. Скажи їй, що хочеш погратися після неї, і вона із задоволенням дасть тобі її згодом. А потім я ще й Ілоні наголошую, щоб сказала, коли награється, бо її сестричка чекатиме. Тим часом ми з Олею йдемо подивитися, яка б іграшка їй підійшла, поки вона жде.
Ця мама зауважила, що виходило не одразу, але поступово діти звикли до правила «не забирай, а домовляйся». Ключовий секрет — дорослий має промовляти фразу на зразок «тобі дуже хочеться гратися саме цією іграшкою і зараз; чекати так важко». Іншими словами, вчимося озвучувати емоції дитини, показувати, що ми, дорослі, приймаємо їх нетерплячість, розуміємо злість. За спостереженням психологів, після цього дитина легше поступається: їй не треба доводити своє — її уже розуміють і підтримують, просто просять зачекати.
А як зі старшими дітьми? Сестри не можуть поділити косметику, брати — тенісну ракетку. Найпростіше гаркнути — і поставити усіх на місце. Але це не для батьків, які — за оптимальний шлях. Косметичка — це річ старшої, вона має право розпоряджатися нею сама. «Але, я впевнена, ви зможете домовитися, можна поділитися за послугу», — фраза мами, що стимулюватиме дівчат спробувати шукати рішення, вигідне обом. Якщо ж ні — і діти приходять сердиті до батьків — «запишіть усі можливі варіанти, як це можна вирішити, і ми порівняємо»… І все це — хоча дуже важко, але робимо без злості, без сарказму і з вірою, що врешті–решт метод запрацює. (Недарма ж фахівці з усього світу займаються проблемою спілкування батьків із дітьми, зустрічаються з сотнями тисяч батьків, щоби напрацювати ефективні поради–правила, які здатні зрушити камінь незгод з місця.)
Усе, що радять психологи, потребує від тат і мам, як бачимо, і волі, і самовладання, і часу. Та, як зауважив один із них — американець Джон Медіна, проблем не треба боятися, бо ми — найпрофесійніші батьки тільки до моменту народження дитини, далі ми швидко спускаємося у категорію «аматорів» і навчаємося разом зі своїми вихованцями.
Ваших листів із пропозиціями та запитаннями чекаємо за електронною адресою [email protected].
