У селі Кухарі живуть люди, які не проміняють свою малу батьківщину і на Канари

«Молоді сім’ї хочуть будуватися — ​скоро тут і нова вулиця буде»

— Може, ви в якесь інше село поїдете — ​їх же у нас 12 — ​є з чого вибирати, — ​сказав голова Велицької об’єднаної територіальної громади Віктор Ковальчук, коли почув, що хочу потрапити у Кухарі. А на моє запитання, чому така пропозиція, відповів:

— Бо мене там можуть побити, оскільки із січня маршрутка у це село не ходить.

 І взагалі Віктор Васильович, знаючи про цю транспортну проблему, думав, що то вже хтось у редакцію поскаржився — ​звідси й інтерес до Кухарів. Довелося пояснити, що це зовсім не так: просто привернули увагу населені пункти у Ковельському районі з однотипними, якщо можна так висловитись, кухонними назвами — ​Борщівка (репортаж із цього села вже був надрукований у нашій газеті 6 лютого) і Кухарі. Це ж невеликі села, тож цікаво, як тут людям живеться. А оскільки мені вже було відомо про транспортну проблему, то при зустрічі і розмова насамперед про те, яка ж перспектива з відновленням маршруту.

Я не нарікаю на життя. Коли мене із 40-річчям вітали рідні, друзі, то бажали здоров’я, всяких благ. А я сказав: «Нехай буде те здоров’я, яке маю тепер, і хай ті самі гроші і далі водяться — ​більше не хочу. Головне, щоб дружина мене любила, діти були здорові.

— Це буде мені як голові мінус, — ​чесно сказав Віктор Ковальчук, — ​але я сам прошу не обминути цього питання, бо воно болюче для людей. Більше місяця не ходить автобус у Кухарі. У перевізника договір закінчився, і він відмовився від маршруту. А нового не можемо знайти — ​нема охочих їхати в це село. Аргументують тим, що напрямок цей нерентабельний, а «перевізник — ​не благодійник». З обласним департаментом інфраструктури ведемо переговори з приводу цього. Я вже всіх ковельських перевізників обдзвонив. Троє з них ніби й погоджуються, але ще «думають».

Вирушаючи з Велицька у Кухарі, я вже трохи знала про село і про те, що живуть тут люди працьовиті, — «жодної ділянки нема, яка б облогувала». Мають люди техніку для праці на землі. Зароб-

ляють і на пилорамах у Стобихівці Камінь–Каширського району і, звичайно, за кордон їздять — ​найбільше до Польщі. Але де б не були, вертаються додому, тут зі своїми родинами обживаються. Молоді сім’ї, як розповідав сільський голова, хочуть будуватися. Тож довелося торік внести зміни до генерального плану села, розширити його межі, бо нема місця для нових осель. Передбачена ще одна вулиця. 26 земельних ділянок тут. І вже є сім заяв від жителів (а всього у селі 353 людини), котрі хочуть будуватися.

У Кухарі ми їхали із землевпорядником Велицької об’єднаної територіальної громади Віктором Польчуком — ​саме він став попутником як корінний мешканець села, який знає і їхні проблеми. Крім того, виявилося, що Віктор Адамович

16 років прожив у Ковелі. Працюючи в органах внутрішніх справ, здобув юридичну освіту. Та склалося так, що повернувся на малу батьківщину. Тут вдруге одружився, з дружиною Ольгою ростить двох дочок. Це і є одна із тих молодих сімей, що хоче будуватися в Кухарях. А ще ми підвозили жінку — ​Ніну Хом’як, яка добиралася з Ковеля додому. Вона найперш заговорила, як то погано, що в село не ходить автобус. Щоб більше не вертатися до цієї теми, скажу, що, вважай, від усіх, з ким зустрінемося, почуємо: «Село наше хороше, ось тільки погано, що маршрутки відмінили». І навіть таке: «Люди починають потрохи бунтувати, що залишилися без транспорту».

«Там, де височів панський маєток, — ​тепер школа»

Так склалося, що знайомство із селом почалося з навчального закладу. І, як пересвідчились, не випадково. Саме тут зберігся куточок старовини Кухарів — ​липова алея, що переходить у каштанову.

  — Це наша гордість, — ​говорила Олена Гуль, яка вчителює тут уже 25 літ, доїжджаючи із Підліс. — ​Ми згідні, що дерева аварійні, але проти того, щоб їх зовсім зрізати. Інша справа — ​підчистити окремі гілки і зберегти ці липи. Жила тут неподалік бабуся, якій було 105 років. Я її якось розпитувала про село, школу, то вона сказала, що в її дитинстві ці дерева вже були великі. Тож можна уявити, які вони древні.

А кремезна модрина на території школи, декілька кущиків бузку — ​це все, виявляється, — ​залишки панського саду. І у дерев’яному приміщенні маєтку після війни у 1940–х роках облаштували початкову школу. А вже значно пізніше збудували нову, цегляну. Ось тоді, як скаже ще одна моя співбесідниця Галина Ярмолюк, котра в 1964–му після педучилища приїхала з рідної Полтавщини за направленням у Кухарі, мусово було багато що з того саду повирубувати, щоб спланувати територію.

До речі, перед поїздкою на одному із сайтів прочитала, що Кухарівська початкова школа «у стані припинення». Але ж вона працює?! Мабуть, так хтось кваліфікував те, що тепер це філія Велицького опорного навчального закладу. І питання про закриття школи, яке поставало не раз, тепер зняте. 14 учнів навчається тут (а ще 5 — ​на підготовці до першого класу). І, як довелося почути, перспектива хороша. Наступного навчального року семеро хлопчиків і дівчаток стануть першокласниками, ще через рік — ​шестеро. Директор школи Зінаїда Воробей (формально вона тепер діловод філії) каже:

— По суті, наш заклад є культурним осередком села. Ми якщо проводимо якісь свята, то приходять не тільки батьки учнів, а й усі охочі односельчани. Звісно, ми, педагоги, за те, щоб була школа, — ​це наша робота. Але перш за все батьки зацікавлені в тому, аби малих дітей — ​учнів початкових класів — ​не відправляти щоранку у Велицьк. Ми за свої робочі місця не будемо боротися, якщо вони вирішать учити своїх синів і дочок десь–інде. У нас достатньо педагогічного стажу — ​і на пенсію можемо вийти. А якщо ні, то є опорний навчальний заклад, який нас забезпечує роботою.

Звичайно, при зустрічі з місцевими вчителями мова зайшла про назву села — ​напевно ж цікавилися, від чого вона пішла, щоб і діткам розповісти.

— Я хотіла знайти якісь тлумачення з приводу цього, — ​каже Зінаїда Петрівна. — ​В одному польському довіднику трапилась мені лише назва «Кухарі» і кількість населення. У «Вікіпедії» є інформація, що 1619 року Остафій Єло–Малинський, за рік до своєї смерті, згідно із заповітом брата, отримав села Велицьк, Сільце і Кухарі. Оце і все. Тож стосовно походження назви додумуємося самі. Хтось каже, що, може, тут колись жив якийсь кухар, що прославився своїми талантами. А в мене є інша версія: ця назва — ​від слова «кухро» («куфер»), тобто скриня для одягу. Колись у кожній хаті вона була (це тепер — ​шафи). Ось це «кухро» і трансформувалось із часом у «Кухарі».

«Дід мій був одноосібником за Польщі, тепер я, як і він, хазяйную на своїй землі»

В одній з осель ми зустріли декілька поколінь родини: найстаршу жительку Кухарів 95–літню Надію Ярмолюк, її онуку Ольгу і трьох правнуків–школярів. А тут ще й син Надії Гордіївни, який теж живе із сім’єю у цьому селі, зайшов провідати матір.

 — А як же — ​мама є мама: вранці забіжу і обідньої пори, а то й увечері.

Чоловік, який теж уже в літах (у цьому році — ​70), бідкається, що мати ніяк не вгамується. Онука попорає по хазяйству, а вона все одно мусить піти до хліва й подивитися, чи ж правильно все зроблене, бо ж «молодо–зелено».

— Вже і сварю, і прошу, щоб хоч у мороз, як слизько, не виходила на двір, — ​каже Петро Олексійович. — ​Це ж і до біди недовго у таких літах. Буваю тут щодня, бо ж зараз чоловік племінниці Володимир Киричик на заробітках, тож залишилося жіноцтво без чоловічих рук. Треба наглянути — ​може, й допомога яка потрібна.

А вже дружина Володимира Ольга додає:

— Мусить чоловік їздити до Польщі, бо тут нема ніякої роботи. А діти ростуть — ​маємо двох синів і дочку, про своє житло треба думати.

Ольга і Володимир Киричики — ​якраз одна із тих молодих сімей, яка залишилася в Кухарях, планує незабаром на своєму хазяйстві обживатися.

— А я вас познайомлю із одноосібником, господарем на все село, до речі, депутатом Велицької об’єднаної територіальної громади, який і тут на місці дає собі раду, — ​каже наш попутник Віктор Польчук, і ми йдемо до Віталія Філіпчука.

Віктора з дружиною Ольгою зустріли у їхньому дворі, вони якраз приїхали на своєму мобільному транспорті — ​мотоциклі («їздили Ольжиній матері дрова різати»).

— Я у колгоспі електриком працював, — ​розповідав згодом глава сімейства, коли мова зайшла, як же таким молодим (обом — ​трохи за 40) вдалося стати «господарями на все село», — ​а потім ми вирішили паї забрати (це гектарів 15) і хазяйнувати.

Це було десять років тому. Хоч говорять, що на землі тільки горба можна заробити, Філіпчуки мають підстави сказати, що плоди господарювання є. І хату дідову, в якій мешкають, добудували, й потурбувалися, щоб жити з двома доньками, як у місті — ​з усіма зручностями, і техніку купили, без якої землю не піднімеш. І це при тому, що нема доброї ціни на картоплю, іншу продукцію. Виручає Філіпчуків те, що тримають чотири корови (а було і п’ять), молоко здають на завод у Рожище. Оскільки самі ж є і заготівельниками, то їм трохи більше платять за літр.

— Ясно, що ми таких грошей у хаті не маємо, як ті, хто їздить у Польщу і в місяць заробляє по 20 тисяч гривень, — ​продовжував чоловік. — ​Але «викручуємося»: ​то порося вгодуємо на продаж, то бичка — ​вже є якась копійка…

Одне слово, можна вижити і без закордонних заробітків. Тим більше, що тепер, як сказав Віталій, при такому хазяйстві й не вирушиш нікуди з дому, бо ж не покинеш все на дружину.

А ще Віталій Філіпчук згадав свого діда, який за Польщі мав не одну десятину землі:

— Комуністи як почали у колгосп людей зганяти, то дід мій до останнього не здавався. Це вже баба, як розповідали батьки, примусила його записатися у ту спілку, віддати і корову, і коня, і весь реманент. Мабуть, боялася, щоб не вислали в якийсь Магадан. Тепер нам те все треба надбати. Непросто це дається, але я не нарікаю на життя. Коли мене із 40–річчям вітали рідні, друзі, то бажали здоров’я, всяких благ. А я сказав: «Нехай буде те здоров’я, яке маю тепер, і хай ті самі гроші і далі водяться — ​більше не хочу. Головне, щоб дружина мене любила, діти були здорові, — ​і не треба ніяких мільйонів».