На місці розстрілу досі лежать каски, шини… А де ж пам’ятник Героям Небесної сотні?

 Марія БАЙДОВСЬКА,
мама Героя Небесної сотні Сергія Байдовського 
(м. Нововолинськ):
— Лютий кожного року переживаю дуже важко. Знову поїду до Києва помолитися на місці розстрілу мого сина та інших дітей, вклонитися їхній пам’яті. Довго бути там не можу, зранку приїжджаю, а вечірнім поїздом уже повертаюся назад… Важко говорити про шану до тих, хто віддав своє життя за Україну, якщо жоден із їхніх убивць досі не покараний. Чотири роки можновладці лише обіцяють, що злочинці будуть у тюрмі, але нічого для цього не роблять. Пройде ще рік — ​і зовсім забудуть. Гірко, що діти боролися за кращу Україну, а жити стало тільки гірше — ​як обкрадали народ, так і обкрадають, як брехали — ​так і продовжують. Що стосується загибелі мого сина, то буцімто є відео, на якому двох підозрюваних допитували, і вони наполягали, що не винні, а третій, на якого вказали, втік за кордон. Нема кому відповідати… Ми вже втомилися від тієї неправди. Наша проблема щодо покращення житлових умов так і не вирішена. Те, що пропонувала влада, — ​із серії «на тобі, небоже, що мені негоже». Але в ці дні про таке не хочеться навіть говорити.

 Олександр ГУЧ,
сільський голова, учасник Революції гідності, поранений на Інститутській (с. Дерно Ківерцівського району):
— Як на мене, то Україна гідно шанує таких людей. Щороку маю дзвінки з навчальних закладів, обласної, районної держадміністрацій. Запрошують на заходи, приурочені річниці розстрілу майданівців. Держава виконує свої зобов’язання перед сім’ями загиблих і поранених. Усе, що гарантувала, виконала. Виплатила належні їм кошти.
18–20 лютого — ​дні розстрілу учасників Революції гідності. Для України — ​то траур, а для нас, майданівців, — ​перемога народу над владою Януковича. На жаль, багато хто з його оточення зумів вийти сухим із води, залишитися при владі. І тепер відстоює власні інтереси, які суперечать народним. Маю на увазі так званих опозиціонерів із колишньої правлячої партії.
У ці дні люди, які брали участь у подіях на Майдані, збираються в Луцьку чи в Києві, на Інститутській. Згадують загиблих хлопців. Їхня кров не була марною. Вектор розвитку держави трохи повернули у проєвропейський бік, а люди відчули себе патріотами. Посіяне зерно віри в краще майбутнє країни без корупції проросте згодом. Але не треба чекати, що хтось у Києві почне нову революцію. Робити її слід на місцях самим: не брати хабарів і не давати, докладати зусиль, щоб змінити Україну, зробити європейською державою, де поважають права людини.

 Отець Роман МОЙСЕЙ,
брат загиблого майданівця 
(м. Луцьк):
— Народ пам’ятає і шанує тих, хто поклав своє життя чи втратив здоров’я на Майдані під час Революції гідності. А от влада, певне, починає забувати вже про ті події. Людям, які на крові героїв дорвалися до високих постів, вони вже не потрібні. Смерті чиїхось синів, братів і чоловіків не болять. А для нас, рідних, — ​то незагоєна рана, що кривавить. Непоправне горе забрало здоров’я батьків. У ці дні, коли розстрілювали майданівців, наша родина згадує Василя. Йому цьогоріч виповнилося б 26. Але куля снайпера обірвала його життя. Прикро, що ті, хто стріляв у нього та інших хлопців на Майдані, й досі не покарані. Їм вдалося уникнути відповідальності. А рідні прагнуть правосуддя, хочуть добитися справедливості. 
Нам болить, що судові процеси над винними у смертях Героїв затягуються на роки. Певне, комусь це потрібно. Зараз нібито справа зрушила з місця. 
Суди над підозрюваними у злочинах відбуваються майже щотижня. Ми з батьком недавно були на одному з них. Нам дістався хороший прокурор. Гідно захищав нас й адвокат. Сподіваємося, що справедливість восторжествує. Ті, хто давав накази стріляти у беззахисних хлопців, і ті, хто вбивав їх, будуть покарані.

 Артем ЗАПОТОЦЬКИЙ,
учасник Революції гідності, поранений на Інститутській (м. Луцьк):
— Я вважаю, що так. За нагоди хочу сказати, що чотири роки минуло з часу тих трагічних подій, а нічого не забувається, ніби все учора було. Хоч стараюсь не думати про розстріли на Майдані. Занадто вражаючі і болючі ці спогади. Якщо і повертаюся думками до тих подій, то, як зауважив, це буває вранці о 9-й годині, — ​саме цієї пори 20 лютого був поранений на вулиці Інститутській. Чи о 10–й годині ранку, коли потрапив у лікарню «швидкої допомоги». Був за крок до смерті. До життя повернули операції в Україні, Ізраїлі.

Чотири роки можновладці лише обіцяють, що злочинці будуть у тюрмі, але нічого для цього не роблять. Пройде ще рік — ​і зовсім забудуть. 

До речі, якщо у місті і будуть якісь заходи з нагоди річниці подій на Майдані, я в них участі не братиму. Вважаю, що пам’ять, усе пережите — ​це те, що має бути всередині, це занадто особисте (тим більш при нинішній владі у Луцьку). Зараз основна моя проблема — ​це здоров’я. Все інше, дякувати Богу, може вирішитися.

 Тетяна ЧУБАРИК,
сестра Героя Небесної сотні Едуарда Гриневича (с. Деревок Любешівського району):
— Про всю країну не буду говорити. А ось, на мою думку, саме в нашому краї і влада, і люди по-належному шанують тих, хто, як і мій брат, загинув на Майдані гідності. І в рідному селі, і в райцентрі встановлені пам’ятні знаки. Квіти біля них свідчать, що земляки не забувають і цінують Героя Едуарда Гриневича. На жаль, його нам уже не вернути. У моїх думках — ​останні дні життя брата, який тричі їздив на Майдан. Особливо важкі були передчуття 19 лютого, коли Едуард не відповідав на дзвінки. А 20-го його не стало. І тепер, коли ми, рідні загиблих учасників Революції гідності, приходимо на місце, де полягло стільки молодих українців, то називаємо його Майданом смерті. Пережити горе нам допомагає громадська організація «Родина Героїв Небесної сотні», яку очолює Володимир Бондарчук. Ми всі тепер — ​єдина родина, яка втратила близьких людей.
До сліз боляче, що за всі смерті так ніхто і не відповів. І це найперш докір владі України. Суди відбуваються, але чим вони закінчуються? Це питання поки що без відповіді. Я один раз була на такому засіданні і більше не поїхала. Дуже тяжко бачити і слухати беркутівців, їхніх захисників–батьків, які цинічно заявляють, що на Майдан хлопці їхали за гроші. Наш Едик, знаю, позичав кошти на дорогу. Раніше, коли я молилася, то просила смерті тим, хто вбив мого брата. А мама казала, що Бог усе бачить — і кожен з убивць одержить по заслузі. Але перш за все повинне бути покарання, передбачене законом.

 Іван СИДОР,
священик Михайлівського Золотоверхого собору, який дзвоном скликав на Майдан (м. Київ):
— Простий народ ніколи не забуде те, що зробила Небесна сотня. На відміну від політиків, котрі згадують про них тільки у певні дні, бо це потрібно для піару в ЗМІ. Вони фотографуються й звітують, що поклали квіти біля пам’ятника Героям Небесної сотні, але де ж він є? На місці розстрілу досі лежать каски, шини, стоїть хрест, який люди самі зробили. Ми стараємося принести останній дар подяки померлим рідним, ставлячи пам’ятники. А влада, яка стала нею завдяки Героям, не розуміє, як це важливо? Традиційно щороку цими днями у Михайлівському Золотоверхому соборі та Софії Київській відбуваються панахиди за спочилими воїнами. У лівому приділі Михайлівського храму виноситься великий банер із зображенням Небесної сотні, приходять представники влади, ставлять лампадки. Ми молимося, надіємося на краще. Хочеться, щоби ті смерті не були марними, хочеться змін, але розуміємо, що для них потрібен час. Що більше ми віддаляємося від цих подій, то більше я усвідомлюю, що суспільство штучно розділене. А де розділення, там занепад. Не маючи єдності, Київська Русь була підкорена ворогами. І ми, якщо ділитимемося на правильних і неправильних, україно- і російськомовних, будемо слабкими. Потрібно говорити правду й не боятися. В єдності Україна стане сильною.

 Микола ТАРАСЮК,
батько загиблого на Майдані Івана Тарасюка 
(с. Залісоче Ківерцівського району):
— Особисто нам із дружиною нема на що жалітися — ​люди нас підтримують, співчувають. Хто знав Іванка, той не може його забути. Від влади нічого не потребуємо, аби лише війна скінчилася, то усім було б легше. Хоч підняли плату за газ, якось там розраховуємося, бо й пенсію підвищують. Аби ще мали дітей, то, може, й більшого хотіли б, а так нам удвох із дружиною мало що й треба. Жінка ще мусить допрацювати до пенсії, а я вдома, бо має хтось доглядати за хворою тещею. На вихідні поїду на Майдан — ​на три дні везуть нас від області. Аби ще трохи здоров’я, а так — ​усе добре, тримаємося.

 Вікторія ОПАНАСЮК,
дружина загиблого на Майдані Валерія Опанасюка (м. Рівне):
— Якщо говорити про владу, то, з одного боку, нам, рідним загиблих воїнів Небесної сотні, допомогли з житлом, землею, виплачують компенсації. Коли виникають якісь проблеми, звертаюся безпосередньо до обласної чи міської влади, вони йдуть назустріч. А з іншого — ​досі немає результатів розслідування розстрілів на Майдані. Не винесено жодного вироку, нікого не покарано, включно з Януковичем. Влада не зацікавлена сприяти у цьому, бо ж у ній залишилося багато людей, хто голосував за закони 16 січня, хто був проти Майдану. Люди ж у регіонах розуміють подвиг Небесної сотні. Мені подобається, що вшановують: встановлюють пам’ятники, меморіальні дошки. У Костополі, наприклад, звідки родом мій чоловік, відкриватимуть таку дошку днями і запросили мене. Але річниці розстрілу на Майдані для мене — ​болісні, бо ж символізують втрату чоловіка, батька моїх дітей, близької людини, яку вже не повернеш.

Бліц провели Алла ЛІСОВА, Катерина ЗУБЧУК, Євгенія СОМОВА, Лариса ЗАНЮК, Алла САДОВНИК.