А може, це все було не з нами?
Усе розпочалося з нашого спільного, але не до кінця усвідомленого бажання стати європейцями, яке під брутальним натиском 2 тисяч озброєних бійців «Беркута» проти чотирьох сотень беззахисних студентів стало головною та красивою українською мрією
Нагадую, що відбувалося воно якраз на тому місці, де у грудні 1240 року монголо-татарські орди хана Батия після облоги штурмом брали Київ. Нападники запропонували здатися, але люди зійшлися на віче і всі гуртом вирішили стояти на смерть. Монголам вдалося прорватися у місто біля Лядських воріт, там зараз якраз Майдан Незалежності. Кияни зачинилися в Десятинній церкві, і храм рухнув. Тоді жителі не змогли захистити своє місто.
У грудні 2013-го українці знову з’їхалися до Києва і зібралися на мільйонне віче якраз на тому місці, де колись були Лядські ворота, щоб захистити цивілізаційний вибір України. Там розпочинався Євромайдан.
А може, це все було не з нами?
Нікого не залишить байдужим запис, опублікований у «Фейсбуці» киянкою Наталією Байкаловою 12 грудня 2013 року:
«Сьогодні мій шестирічний син чекав мене з Майдану. Сонне дитя відразу затягнуло мене в ліжко й запитує:
— Мамочко, як там НАШІ? Стоять?
— Стоять, синочку, спи... давай казку розкажу...
— Ти мені, мамочко, казку не розповідай, ти мені гімн тихенько заспівай...
Засинав він, тримаючи долоню на серці. Ось таке покоління підростає в тилу. Будемо жити!!!»
А може, це все було не з нами?
Майже три місяці протистояння Добра і Зла, яке закінчилося розстрілом Небесної сотні. Ми дуже швидко забули той вікопомний похорон нашого юного земляка, 21-річного студента Василя з прізвищем біблійного пророка Мойсея, на який прийшли тоді – у лютому 2014-го – десятки тисяч волинян, і здавалося, що весь Луцьк плаче і скандує крізь сльози: «Герої не вмирають!»
А може, це все було не з нами?
Сьогодні знову будуть лунати фальшиві й лицемірні промови про Революцію гідності від негідників при владі, котрі дуже швидко забули її уроки, але зате успішно скористалися результатами. Та їм варто-таки пам’ятати, що бруківку на Майдані не заасфальтували. Скажіть, скільки ще потрібно крові й жертв, щоб українці схаменулися й врешті-решт згадали – усе це було таки з нами!
Дуже не хочеться, щоб Майдан став лише нашим черговим шансом, який так і не завершився перемогою. Може, не будемо чекати, поки підросте син Наталії Байкалової?
Насамкінець хочеться процитувати слова нашої землячки Оксани Забужко, актуальні й нині, але оприлюднені рівно чотири роки тому:
«Простіть, хлопці. Простіть, наші світлі й безповоротні, – ті, на кого Україна так трагічно збідніла. І, будь ласка, не відпускайте, тримайте далі над Україною свою Небесну Варту. Моліть Бога за нас усіх».
