Беззубі рота відкрити не сміють?..

— То стягувалися на трактора, то дочці на навчання збирали. Нема грошей, щоб зуби вставити. Їду до Луцька розвідати, скільки тепер треба платити за протезування. А то ж перед чужими людьми і рота відкрити ніяк, — бідкалася молодиця.
Від колеги, яка є частою пацієнткою стоматологів, знаю, що білозуба посмішка недешева навіть для тих, хто має непогану пенсію, зарплату та ще й добре забезпечених дітей. Але вирішую промовчати, бо не хочеться засмучувати супутницю. Не кажу й про те, що стоматологічні послуги для дорослих ідеологи медичної реформи віднесли до так званого «червоного» (платного) списку, тобто з часом доступнішими вони не стануть. І якщо досі протезування за сучасними технологіями вимагає збути корову, то завтра виручених грошей може й забракнути.

Згадую, як дивувалася, коли хтось із старих односельчан розповів, що мій прадід Герасим умів «змовляти» зубний біль. Тепер, судячи з усього, доведеться повертатися до старої практики, бо стоматологічні кабінети у сільських амбулаторіях позакривали. Хто ж із лікарів згодиться працювати, не розгинаючи спини, за мізерну зарплату, на 300 гривень більшу, ніж у санітарки? У містах на кожному кроці вивіски приватних стоматологів. Є змога вибирати лікаря. Ну а в селах медицина наша на такому рівні, що люди змушені шукати «дідів-цілителів».

До речі, для всіх охочих займатися такою діяльністю Міністерство охорони здоров’я готує «сюрприз»  — пропонує скасувати спеціальний дозвіл на заняття цілительством. «Народні методи не входять до арсеналу сучасної доказової медицини, а отже, їхня безпека та ефективність ніким і ніколи не перевірялася в умовах наукових експериментів, — читаємо у відповідному законопроекті. — Наявна процедура атестації та експертизи цілителів не дає змоги МОЗ видати жодному з них дозвільні документи». Відхрестившись у такий спосіб від навіть формального контролю за представниками нетрадиційної (чи неофіційної) медицини, міністерство «вмиває руки». А ви собі як знаєте. Вирішуйте на свій розсуд, хто шарлатан, а хто народний лікар.

Найлегше сказати: довіряйте здоров’я тільки висококваліфікованим спеціалістам. А коли хворий із страшним діагнозом не має грошей? В Україні лікування раку у дорослих фінансується лише на 19 відсотків, і вже другий рік поспіль немає цільової програми «Онкологія», яка хоч якось підтримувала пацієнтів. Смертність від раку «наздоганяє» серцево-судинні патології. Через безгрошів’я люди не йдуть до лікарень, хвороби виявляють на пізніх стадіях, коли тільки на чудо й залишається сподіватися.

Роками хворі помирають і через недолуге законодавство про трансплантацію органів. Держава виділяє кошти на лікування у закордонних клініках, проте дочекатися їх щастить не всім. Батьків звинувачують, що діти не щеплені, а перебої у постачанні вакцин — і досі звичне явище. Нас лякають епідемією дифтерії, а про запас протидифтерійних сироваток ніхто не подбав, як і про порятунок хворих із правцем, ботулізмом. Нам кажуть, що лікувати грип і ГРВІ тими ліками, які досі призначали педіатри й сімейні лікарі, не можна — мовляв, і саме пройде. А в Україні уже є випадки смертей від грипу. «Швидкі» до хворих із підвищенням температури виїжджати не мають права, сімейні лікарі ходити на виклики не зобов’язані. От і думай, мамочко, чи від застуди тріщить у дитини голова, чи, не дай Бог, у неї менінгіт. У такій ситуації забудеш про зубний біль, про свій щербатий рот.

А може, у наших державних мужів розрахунок такий, аби люди ротів відкривати не сміли? Аби бідові, пригнічені нестатками українці смиренно терпіли і не нарікали на все менш доступну медицину, не запитували, що принесе їм реформа галузі. Щоб не рахували, наскільки менше нас стає із кожним роком. Але терпець може й увірватися. Українці ж ніколи не були беззубою нацією!