Аліса не з країни чудес

Вона хотіла щось запитати в дивного ангеляти. А воно сполохано прошепотіло:

— Тьотя?…

До Аліси дійшло: це був не сон. Вона вийшла з лікарні, йшла вулицею і… запаморочилась голова. Схилилась на паркан біля сиротинця. Більше нічого не пам’ятає.

— Ось, візьміть нашатир, — простягнула вату і пляшечку тутешня медсестра. — На всяк випадок. А зараз присядьте на лавку.

— Дякую. Я, мабуть, піду.

— Не поспішайте. Ви ще дуже бліда.

Щойно Аліса сіла на лавку, біля неї знову з’явилась дівчинка в червоному костюмчику. І несміливо запитала:

— Ви хто?

— Аліса.

— З країни чудес?

— Ні.

— Лілю, йди бавитися, — сказала медсестра.

Мала почалапала до дітей. І почала розповідати:

— Ця тьотя Аліса з країни чудес. Вона прийшла до мене…

Личка хлопчиків і дівчаток спохмурніли: їм також хотілося, аби з’явився хтось добрий із казки. А ще краще — мама.

…Зовсім недавно в Аліси була сім’я. Чоловік Ярослав. Ярик. У дитинстві малому було важко вимовити своє ім’я. Називав себе Яриком. Так і звиклося… Обоє мали гарну роботу, достаток. Лише дітей не було. Вони могли б народитися, якби колись чоловік не вмовив Алісу зробити аборт. Незадовго до їхнього одруження. Мовляв, спершу треба для себе пожити, а з малечею можна зачекати. Плакала, впиралася. Але коханий такими солодкими словами «стелив»…

Лікарка тоді попередила Алісу: «Ця вагітність може стати для вас першою й останньою. Нарікатимете на себе».

Махнула рукою…

Бажання Ярослава поїхати на заробітки Алісу спантеличило. А він пояснював: хоче заробити на гарну нову машину. А ще звести невеличкий особняк у передмісті.

— Якби у нас були діти… А так… Скільки нам потрібно?

— Доки людина живе, доти щось старається, — віджартувався.

…Минав час. Аліса просила чоловіка повертатися з європейських заробітків додому. Грошей, які надсилав, майже не тратила, тож дещо назбиралося. Правда, згодом перекази стали скупіші, хоча Ярослав отримав офіційний дозвіл на працю й обмовився, що заробляти став більше. Відразу ж додав: «Гроші в банк кладу. Так надійніше».

…Додому повернувся без попередження. І майже з порога заявив дружині:

— Нам потрібно серйозно поговорити. Про розлучення. Гроші можеш залишити собі. А квартира і так твоя.

— Розлучення? Ярику, чому?

— В мене є інша жінка. І син. Йому десять років.

— Хто вона?..

— Твоя молодша зведена сестра.

— Що?! Світлана?! Вона ж від чоловіка народила. Від Василя.

— Ні, Володя — мій син. За Василя вийшла заміж, аби… словом, він знав, що це не його дитина. Тому й розбіглися. Навіть відступне отримав від твоєї мачухи.

— А тато?.. Він знав?.. Знає?

— Ні.

— То ти поїхав за кордон…

— Заробити грошей нам зі Світланою на житло.

— Ти і Світлана… Чому вона?..

— Я закохався у Світлану, коли вона вчилася у випускному класі. Пам’ятаєш, її циганочкою дражнили? Ви з нею дуже різні. Ти м’яка. А вона — вогонь. Її врода, темперамент зводили мене з розуму. І я згрішив… ми згрішили. Але вона до тебе добре ставиться, тому не хотіла нічого казати.

Лише дітей не було. Вони могли б народитися, якби колись Ярик не вмовив Алісу зробити аборт. Незадовго до їхнього одруження. Мовляв, спершу треба для себе пожити, а з малечею можна зачекати. Плакала, впиралася. Але коханий такими солодкими словами «стелив»…

— Пошкодувала зраджену сестру.

— А потім Світлана завагітніла. Ми з тобою знали, що дітей у нас не буде. А тут — син…

— Мене змусив зробити аборт. А сестра-коханка тебе ощасливила. Як же ви мене обманювали! Так довго!

— Пробач…

— Батька шкода. Як він усе це переживе?

— То ти?..

— Я не проти розлучення. А тепер залиш мене…

Аліса не могла плакати. Заціпеніла. Здавалося, серце б’ється ледве-ледве. Родичі і знайомі списували розлучення на те, що в подружжя немає дітей. А потім дізналися правду… Світлана не виправдовувалася перед сестрою. Просто сказала:

— Я подарувала Ярославові те, чого не змогла ти, — сина.

Алісі не вистачило духу розповісти про свою втрачену дитину. Для батька це був би подвійний удар. А він її так любить. І, крім нього, в неї не залишилося в цьому світі жодної найближчої і найдорожчої людини.

Світлана з батьківської оселі переселилася із сином у найняту Ярославом квартиру. Він невдовзі знову подався в Європу на заробітки. Світлана хотіла і сучасне житло, і меблі, і…

А батько зліг із серцем. Аліса поверталась від нього, коли їй стало зле. Перехвилювалася.

…У новинах місцевого телебачення розповідали про благодійника, який привіз подарунки в сиротинець. Благодійника Аліса знала. Добрі справи він робив зазвичай перед черговими виборами. Хотіла перемкнути канал, але побачила знайоме личко. Ліля. Вона серйозно дивилася на дядька, що просторікував у телекамеру. Малеча, звісно, не розуміла промови. Спіч потрібен був, аби розчулити дорослих.

Наступного дня, купивши смаколиків і симпатичну Барбі, Аліса пішла в сиротинець. Ступила на подвір’я. Подивилась довкола. Через вікно її впізнала медсестра. Вийшла. Глянула запитально:

— Сподіваюся, з вами все гаразд?

— Так, дякую. Я би хотіла побачити Лілю. Ту дівчинку… Гостинці для неї маю. І трішки хочу побути з нею. Якщо можна…

— Дарино Михайлівно, — гукнула медсестра до виховательки, — тут до вашої Лілі прийшли.

Цією дитиною ніхто ніколи не цікавився. Тому здивувалася: хто б це міг бути? А маленька впізнала свою гостю.

— Тьотя Аліса з країни чудес! — підстрибнула від радості.

Вихователька нічого не розуміла.

— Зараз, Михайлівно, я вам усе поясню, — сказала медсестра.

…Аліса тримала за руку Лілю. Ліля тримала за руку казку…

Ольга ЧОРНА.