«Добий цю дитину, нехай не мучиться...»
У кутку хати лежала п’ятирічна дівчинка з пробитим животом і стікала кров’ю. Коли незнайомі люди привели у кімнату її батька, маля сказало: «Тату, я ще не забита». На що «гості» відповіли: «Добий цю дитину, нехай не мучиться»… Це була українська дитина. А якби й польська, німецька, китайська чи взагалі без роду і племені, невже хтось би зміг виправдати таке звірство чи вдавати, що нічого не сталося, що все гаразд?
26 лютого 1944 року у село Капітулка (нині це територія Володимир–Волинського району) прийшла польська поліція. Вони увірвалися в хату, де мешкало кілька сімей. Без жодних пояснень розстріляли всіх, кого знайшли. Будинок спалили. У тій бійні вижила одна–єдина дитина, яка сховалася в бочці, а через десятки літ розповіла про те, що сталося, місцевому краєзнавцю Ярославу Царуку.
Цей чоловік пам’ятає страшні похорони цілих родин, що мешкали по сусідству. Події 1943–1944 років, що нині допомагають піднімати рейтинги політичним партіям у Польщі та Україні, для нього — власна трагедія.
Протягом багатьох літ він шукав свідків, записував прізвища загиблих, намагався з’ясувати, хто і де похований із закатованих українців. У нього тоді був лише один «напарник» — велосипед. Краєзнавець навіть розмовляв із тією залізякою на розбитих сільських дорогах. Більшість не розуміла, чому він цим займається, а хто розумів, той не надто переймався. Сам Ярослав Васильович так пояснює мотиви своєї праці: «Мене послала неправда, яку про нас говорять поляки. Я ж був свідком тих подій і не розумів, чому так…»
Після падіння радянської імперії на Волинь почали приїжджати сусіди з-за Бугу і ставити тут хрести. Здавалося б, нічого поганого у тому не було. Втім, на монументах згодом з’являлися таблички зі страшними цифрами. Наприклад, поблизу села Верба Володимир–Волинського району зазначалося, що тут загинув 161 поляк. І, певно, ніхто й не звернув би на це уваги, якби не було живих свідків тієї біди.
Ярослав Васильович так пояснює мотиви своєї праці: «Мене послала неправда, яку про нас говорять поляки. Я ж був свідком тих подій і не розумів, чому так…»
78 українців і 4 поляки вбито за два воєнні роки у Вербі. Такі дані озвучив у 2016-му мешканець села Федір Панасюк. Він бачив розрубану руку і рану під серцем у молодої жінки Ксенії Рой. Був знайомий із Марчаками — батьком і двома синами, які безпечно пішли на сінокіс і живими звідти не повернулися. Він пам’ятає, як із криниці діставали тіла закатованої сім’ї Ткачуків. На дні того колодязя було 5 дітей.
Вони могли б дожити до наших днів, особливо немовля, яке вбивці прокололи багнетом. Про це вже згодом розповів місцевий старожил Степан Кравчук.
Він підтвердив свідчення свого односельця. А ще згадав про поляків, які тут загинули від рук українців. Це були дві сім’ї — Левандовські (подружжя похилого віку) і Марцінковські (чоловік з інвалідністю і дитина). Напевно, ті люди також не заслужили смерті, як і десятки їхніх сусідів. Пан Федір розповідав: коли старшого Марчака сини попередили, що у село йдуть озброєні поляки, він відповів, що нічого поганого нікому не зробив і його немає за що кривдити.
— Вони зараз нам роблять той геноцид, треба й українцям зробити, — каже Тетяна Мосурець — ще один очевидець тих подій, але вже з іншого села — Заболоття. Йдеться про визнання трагедії на законодавчому рівні. Коли ми завітали на її подвір’я, вона ледь ходила, спираючись на дві палки, але добре пам’ятала, як убили її сімох (!) родичів.
Бабуся припустила, що у трагедії волинських сіл найперше винні фашисти, адже вбивства розпочалися, коли радянські війська почали відвойовувати окуповані землі.
— У всьому винен «німець», ну і, звичайно, поляки, і наші…
На надгробку були написані імена 53 українців — мешканців села Стрілецьке. 47 із них загинуло в один день.
Всього ж у Заболотті, за підрахунками пані Тетяни, загинуло 29 українців і одна ненароджена дитина та 5 поляків.
Показуючи нам місця трагедій, Ярослав Васильович найдовше затримався на цвинтарі села Стенжаричі. Довго стояв біля могили, мовчав, молився…
На надгробку були написані імена 53 українців — мешканців села Стрілецьке. 47 із них загинуло в один день. У день, який добре пам’ятає краєзнавець. Тоді дорослі не пускали дітей на подвір’я закатованих, бо там стояли «озера» крові.
Ярослав Царук дослідив, що у Володимир–Волинському районі загинуло близько 700 поляків, тоді як польські історики Владислав і Єва Сємашки стверджують, що майже півтори тисячі. Також сусіди пишуть, що на відплату вбили 69 українців, волинський же краєзнавець встановив імена 1244 осіб, ще близько 200 — невідомі.
А тим часом 6 лютого 2018 року президент Польщі Анджей Дуда підписав закон «Про Інститут національної пам’яті», яким, зокрема, заборонено пропаганду «бандеризму» як ідеології, що, мовляв, спричинила вбивства багатьох поляків. Про українців, які загинули від рук польських формувань, там, звісно, нічого не сказано.
