«У Полтаві є пам’ятник галушці і свині, але нема жертвам Голодомору...»

Атмосфера у залі — ​тремтливий вогник свічки пам’яті біля буханця житнього хліба, три колосочки на лацкані піджака автора, схвильований голос ведучої, письменниці Ніни Горик — ​усе свідчило про те, що йдеться про книгу незвичайну. То спресований різноголосий згусток нестерпного болю, відчаю, страху, перемежований тоненькими зблисками надії й врешті — ​торжеством любові, людяності, життя…

Наукова література, присвячена трагедії, доповнилася книгою Андрія Бондарчука.

 Виступають скрипалі Волинського коледжу культури і мистецтв ім. Ігоря Стравінського.

 — Мене ця тема кликала давно, бо вона майже забута. Працюючи над нею, переконався, що навіть люди, які займають високі посади у владі, нічого не знають про цю сторінку нашої історії. А тим часом тихий моральний подвиг населення Західної України, яке надало допомогу близько шести мільйонам голодуючих, як і злочин організаторів цієї трагедії, не можна віддавати забуттю, — ​сказав у вступному слові Андрій Іванович.

 

Андрій Бондарчук зачитав лист вдячного читача книги.

 Волиняни добре знають його, уродженця села Сереховичі Старовижівського району, блискучого публіциста, талановитого письменника, депутата Верховної Ради першого скли­­кання, що проголосила Незалежність України. У творчому доробку Андрія Бондарчука — ​десяток книг, але та, яку нині презентував землякам, мабуть, найвагоміша. І не лише за кількістю сторінок (понад 600), обсягом виконаної чорнової дослідницької й письменницької роботи, а й за тим слідом, який вона покликана залишити у душах, котрим небайдужа історія й доля України.

На сторінках книги - жива історія без прикрас.

 Один за одним до мікрофона підходили ті, хто став співтворцем і співавтором цього видання, зберігши у пам’яті, в родинних переказах та архівах болючі згадки, свідчення, яких забути не можна. Це доктор історичних наук Микола Кучерепа, заві­дувач хірургічного відділення Волинської обласної клінічної лікарні Дмитро Шульга, волинянин із черкаським корінням Віктор Крамар, письменниця і педагог Сіма Кордунова, заслужений учитель України Олеся Ковальчук, волинянин, як він себе означив, родом із Кубані, В’ячеслав Кузнецов та інші.

 Вдячні слова від доктора історичних наук Миколи Кучерепи.

 — Я приїхала із села, й перш ніж сказати тут своє слово, пішла до пам’ятника Християнському милосердю, що постав з ініціативи Григорія Гуртового, також врятованого від голоду волинянами, — ​схвильовано говорила Надія Банада із села Доросині Рожищенського району. Слухати, як і читати її спогади, без душевного зворушення неможливо.

Олеся Ковальчук згадує ті страшні часи.

 Глибоким та схвильованим був і виступ директора Торчинського музею Олександра Мельника, автора публікації у книзі «Голодомор 1946–1947 років крізь призму спогадів Григорія Гуртового».

 Тихий моральний подвиг населення Західної України, яке надало допомогу близько шести мільйонам голодуючих, як і злочин організаторів цієї трагедії, не можна віддавати забуттю.

З’ясувалося, що ця біда зачепила й родину Григорія Пустовіта, секретаря міської ради, виконувача повноважень міського голови Луцька, який тепло привітав Андрія Бондарчука із виходом такої знакової книги й назвав голод «зброєю масового ураження проти українців у руках комуністичного режиму».

Десятки сторінок у книзі є авторськими, а видана вона не лише коштами жертводавців (Фундація Олега Ольжича у США), а й власними. Андрій Бондарчук дбає про те, щоб це видання, яке побачило світ у київському видавництві «Орієнтир», через осередки «Просвіти» потрапило передусім на Схід, Південь, Центр України, які найбільше були вражені голодом. Бо, як із болем сказав Дмитро Федорович Шульга, чиє коріння з Полтавщини, «у Полтаві є пам’ятник галушці, варенику, танку, свині, але нема пам’ятника жертвам Голодомору».

Емоційне тло вечора–презентації поглиблювали своєю виконавською майстерністю ансамбль скрипалів Волинського коледжу культури і мистецтв ім. Ігоря Стравінського, учениця Луцької музичної школи № 1 Оксана Фурман, а також студенти Луцького педагогічного коледжу, які озвучили окремі фактичні та художні епізоди із книги. А завершився він поминальним і подячним молебнем, який відслужили священики УПЦ Київського патріархату о. Василь і о. Ярослав, та «Молитвою за Україну» у виконанні народного аматорського чоловічого хору «Подвиг» Палацу культури міста Луцька.

Близько трьох годин тривала презентація, але присутні не поспішали розходитися, бо у книзі відображена лиш дещиця пережитого болю, а в завершальному слові Андрій Іванович пообіцяв, що продовжить працювати над цією темою. 

Автор підписує книгу вдячним читачам.

Уривки з книги Андрія Бондарчука «Україна. Голодомор 1946–1947 років: непокараний злочин, забуте добро»

Дивний такий чоловік
Ми жили тоді ще на хуторі с. Грабове. І от перед Великоднем зайшов до нас підстаркуватий чоловік. На ньому була шинель, а решта одягу і взуття — ​саме дрантя. Ім’я його забулось, але казав, що із Житомирщини.
Іван Хлуд, 1938 р. н., 
Волинська область

 Посадили його за стіл, він обідає, а по ньому шнуркують воші. У розмові моя баба обмовилась про свою біду: до корови не підступишся — ​наставляє роги і видоїти не можна вже кілька днів. Він закінчив обід і каже, щоб йому показали ту корову. Баба почала благати, щоб не йшов, бо його, як чужого, корова може вбити. Та він наполягав. Вигнали корову на двір. Він її прогнав кілька разів по двору, потім почав лагідно називати і сказав, щоб дали дійницю. Його знов почали просити не зачіпати тварини. Та він упросив. Принесли дійницю і він спокійно видоїв корову. Її мов підмінили. Все стало так, як раніше. А чоловікові дали свій одяг, його ж одіж пропекли у печі від вошей. На другий день він сказав, що піде в село, бо там його теж чекають люди із схожими проблемами. Так він прожив у нас кілька тижнів. Вдень ходив по селу, допомагав людям. Цікаво, що він сам відчував і сімейні, і господарські проблеми. Сам заходив до тих людей. Казав, що це у нього з дитинства.

Якось на Страсному тижні моя мати і баба вже напекли паски. І бачать — ​по дорозі (а хата стояла обіч неї) їдуть військові. Жінки злякались, бо вони позабирають паски. А цей дід каже: «Не бійтеся, до вас ніхто з них не зайде». Так і сталось. Завернув один до хати, вже взявся за клямку і раптом повернув назад… Прожив той чоловік у нас ще кілька тижнів. Щодень за свою поміч вдячні люди з села приносили йому їжу, одяг. Поскладав він усе те у клунки, і батько відвіз його у Секунь. Сказав, що поїде додому.
Записала Ніна БАЙЧУК.

Привид з горища
Була глибока осінь сорок сьомого. Як завжди, у довгі осінні вечори починали прясти. Полізли моя мама на горище, щоб набрати клоччя льону. Там було його багато. Мати почали брати — ​і тут же відсахнулись. У клоччі раптом щось заворушилось живе. 
Тихін Мартинюк, 1926 р. н., 
Волинська область

Вона не на жарт перелякалась, почала кричати. По драбині на горище із гасовою лампою негайно піднявся мій батько. І тут, мов примара, з купи клоччя вилазить хлопець років шістнадцяти. Він сам дуже перелякався, дрижить від страху. Почав просити, щоб відпустили його, бо він нічого не вкрав, нічого не має, і він не тутешній.

Всі троє разом опустились, зайшли до хати. Вже було не до прядіння. На питання, хто він такий розповів, що приїхав до Ковеля потягом, а звідти йшов від села до села, рятувався від голоду милостинею. У нашому селі довго ходив вулицями, придивлявся до хат. Чомусь обрав нашу. І одного разу зробив дірку у стрісі, вліз на горище. Там він проживав з весни. Маскувався вміло. Прислухався. Коли всі виходили з хати, опускався вниз. Заходив у хату. Брав їжу потрошки, аби не було помітно: відрізував кусочок хліба, брав інший харч. До комори, де були інші харчі, не ходив. Харчувався так один раз в день, коли хатні йшли на роботу в поле чи ще кудись. Якщо ж були всі дома, він тихенько лежав у клоччі — ​м’яко, тепло. Обережно, через дірку вилазив на двір, навіть показав той снопок соломи, який слугував йому дверима. Поводився дуже обережно, ніхто ніколи за той час не чув жодного стуку.

Дали йому в той вечір повечеряти, постелили на ніч. Він плакав, просився, щоб його не здавали в міліцію. Ранком він поснідав з усіма, дали йому торбину з харчами і випровадили. Нікому довго про це не розповідали, бо теж боялись. Непевні були часи. Можна було легко загриміти в Сибір. Органи каральні не розбиралися б: якщо стільки переховувався на горищі — ​значить бандерівець, а його ми, виходить, ховали. Так за ніщо в Сибір запроторили мою сестру Феодосію. А по селу тоді ходило багато голодуючих. Їм давали потрохи щось, але мати інші стосунки з ними боялись. Бо було всяко.
с. Грабове 
Старовижівського району.
Записала дочка Ніна БАЙЧУК.