А завдяки другому Степану–Естебану «Волинь моя» співає іспаномовний світ

«Совєтська пропаганда про колгоспний рай переконала повернутися  з-за океану»

— Батьки мої родом із села Хопнів Ківерцівського району. У 1938-му вирішили виїхати за кордон. Тоді масово виїздили у Південну Америку, Австралію. От і батьки з моїм найстаршим братом вирушили у Парагвай. Чому? Бо важко жилося… Та ще й ці тривожні чутки… Раніше ж не було ні тобі радіо, нічого! Звідки люди дізналися, що скоро буде війна? Цілими сімействами втікали. Не тільки ж мій батько, ще поїхали троє його братів, дві сестри. Жили там по 1956 рік. Я і брат менший народилися вже в Аргентині, куди згодом сім’я перебралася. Це більш передова країна, рівень життя там був вищим.

— Не шкодували батьки, що поїхали?

 

— Ні. По-перше, війна таки обминула, по-друге, рівень життя в Аргентині незрівнянно вищий. Ну, спочатку і там велося не з медом. Держава дала тобі 100 га лісу: хочеш вирощувати щось — ​корчуй. А то ж усілякі там гадюки, павуки лізуть… Я народився в 1944-му, до 12 років був там. У 1956-му повернулися, у село заїхали, а потім у Луцьку винаймали квартиру. Чому вернулися? Ностальгія. Сядуть, бувало, і згадують усе: батьків, ту берізку, де корів пасли… Ну, і ще ж радянська пропаганда спрацювала через газети, фільми, навіть клуби спеціальні були. Агітували: їдьте, там — ​добро, колгоспи. От той же фільм «Кубанські козаки». Загітували. Приїхали, родину побачили, дехто загинув на війні. А для мене все нове було: снігу я ще в житті не бачив, хліб — ​чорний і такий, як пластилін. В Аргентині сервіс був на високому рівні. Одяг ми мали гарний, якісний. Все, що замовиш, принесуть: і молоко, і все доступне. Тут же встаємо — ​мама будить о 5-й ранку — ​займай чергу за маслом…

Луцьк тоді тільки розбудовувався. Це ж 1956 рік — ​місто виростало на моїх очах. Проспект Волі нинішній тоді вимальовувався. У 1958-му той корпус, де тепер університет і газета «Волинь-нова», а тоді був обком партії, завершили. Там мій батько і земляки-аргентинці паркет стелили.

— Якою ж мовою ви спілкувалися?

— Ні я, ні менший брат української майже не знали. Окрім сотні-другої слів. У школі вчили. А потім ще й російську мусили долати, бо настав період, що «чем лучше по-русски разговариваешь», тим ліпше тебе приймають. Але до 1963-го, коли пішов в армію, то вже для мене іспанська, російська, українська мови не створювали проблеми, і нині так. (Адже вся Латинська Америка іспаномовна, крім Бразилії, де португальська — ​основна.)

— Знадобилося у житті вам знання іспанської?

— Так, у 1970–1980-х довелося трудитися у Москві: земляк із провінції Чако, який працював там у посольстві, запросив мене до себе водієм. Був і шофером, і особистим перекладачем. В усякому разі іспанська ніколи мені не заважала.

Для мене усе нове було: снігу я ще в житті не бачив, хліб — ​чорний і такий, як пластилін. В Аргентині сервіс був на високому рівні. Одяг ми мали гарний, якісний. Все, що замовиш, принесуть: і молоко, і все доступне. Тут же встаємо — ​мама будить о 5-й ранку — ​займай чергу за маслом…

«Не завжди Батьківщина там, де народився»

— Тягне вас в Аргентину?

— Був такий час, що дуже тягнуло, але тоді не пускали. Навіть до Польщі поїхати було проблемою. А вже як стала Україна незалежною — ​їдь куди хочеш. Але ж це не так легко: перепливи чи перелети ще той океан! Зате ми, які в Аргентині побували, тут у 1990-му створили клуб іспаномовний. Аргентинці зібралися, з Уругваю, тут був посол. У посольстві завжди святкують 25 травня, день травневої революції, фактично День нації, то нас запрошують. Завдяки інтернету зв’язки я підтримую. Навіть у 1999-му їздив в Аргентину на розвідку. Тут тяжкувато було. Там теж — ​нелегко. То я полишив ту ідею.

— Що за професію собі обрали?

— Починав паркетником. З-за кордону привіз це уміння працювати з деревом і від батька учився. А потім (якраз було тяжкувато) — ​на Волинському радіо. Почув оголошення, що потрібен звукооператор. Пішов, тоді Дмитро Іванович Терещенко очолював — ​і взяли. Мільйони метрів плівки тієї через руки мої пройшли. Зацікавила мене ця робота, я її полюбив. Колектив був гарний: Василь Федчук, Аркадій Федосюк. То я заслуховувався, як вони матеріали робили. А це ж як вулик великий: усі роз’їхалися, а тоді привозять усяке… Ще не раз було, що передача йде, а в мене обрив плівки й уже змотуєш швидко-швидко… Скільки людей цікавих! Той же Саша Богачук, інші, Луцьк — ​місто невелике! Степан Кривенький — ​теж його записували. Цікаві люди, розумієте?! Ось, наприклад, Вальдемар Пясецький — ​така людина, що роками його можна слухати.
Ми ж як приїхали сюди, то для нас оце проводове радіо (така тарілочка висіла) постійно говорило: батьки слухали, а ми, діти, теж слухали і мову вчили. Мусиш учити, тому що живеш в цій країні. Не розумію, коли кажуть: «Поеду в любую страну, не надо язык знать». Таки треба!

— А яку країну вважаєте Батьківщиною?

— Усе-таки перші кроки я там зробив, але тут — ​Батьківщина батьків, дідів, прадідів. Тут же і оженився, діти на світ з’явилися. То все-таки Батьківщина — ​не там, де народився…

— Зізнайтесь, як вам спало на думку перекласти «Волинь моя» іспанською?

— Якось приїздила з Аргентини знайома з переселенців — ​Клавдія Бернаса — ​досліджувати свій родовід, і під час застілля я наспівав цей мотив. Вона зацікавилася, про що ж така мелодійна пісня. Я тут же взявся перекладати. Вона мені допомагала. Їй дуже сподобалася «Волинь моя» іспанською. Повезла текст додому. Може, колись хтось і виводить її у далекій Аргентині, того я вже напевно не знаю…

Довідка «Волині» 

Фільм «Кубанські козаки» на екранах з’явився 1950 року. В основі стрічки — ​історія кохання голови колгоспу та героя праці Гордія Ворона і Галини Пересвєтової, що розгортається на тлі бурхливого і радісного колгоспного життя, в якому і праця, і свята — ​як яскраве оптимістичне дійство. Ще в епоху кінематографа 1950-х років (час Хрущовської відлиги) особливо не приховували, що картина дуже прикрашає радянську дійсність і, по суті, є кінематографічним міфом. У сценарії практично відсутній конфлікт. Усе, що бачить глядач, — ​це зіткнення хорошого зі ще кращим. Знамениті столи, що ломляться від достатку з сільського ярмарку (хоч 1949 рік — ​це все ще важкий повоєнний час), стали свого роду символом сталінського кіно.

«Волинь моя»
Слова та музика 
Степана Кривенького
Поліський краю дорогий,
Мені ти був колискою.
Озер блакить і синь лісів
Для мене стали піснею.

Приспів:
Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя сонячна.

Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.

Приспів.

Де ще знайти таку красу,
Як в казці намальовану,
Як нерозплетену косу,
До серця причаровану.

Приспів.

«Oh, mi Volyn»
Texto y musica Stepan Kryvenkyy
Traduccion al espanol (VERLIBRO):
Esteban Trociuk — ​Lutsk (Ucrania),
Claudia Bernazza — ​Buenos Aires (Argentina).
Volyn, querido mi pais,
Para siempre sos mi cuna,
Una cancion, que guardo en mi,
Lagos y bosques, tu dulzura.
Estribillo: (2 vezes) 
Oh, mi Volyn, sos mi belleza,
Llena de sol, es nuestra tierra.
El murmullo del trigal
Parece olas en el mar,
Querida tierra florecida,
Regala al sol, su gran sonrisa.
Estribillo: (2 vezes)
Donde encontrar tal hermosura?
Como un dibujo fabuloso,
Como una trenza desatada
Que en mi alma se ha quedado.
Estribillo: (2 vezes)

Оксана КОВАЛЕНКО