Зустрілися дві самотності, і Бог благословив їхній шлюб

«Як шкода, що така жінка залишилася сама»

Це було 10 років тому. Такої ж, як нинішня, лютневої пори в редакцію надійшов лист від Галини Іванівни. Це був відгук жінки, яка втратила чоловіка, на розповідь у нашій газеті про таку ж вдову. Галина Рак коротко розповідала про те, що вони з чоловіком Анатолієм прожили чверть віку і, на жаль, у червні 2007-го обірвалося його життя. Встигли виростити дочку й сина, дати їм освіту, поженити і внучок дочекатися. Жінка заінтригувала тим, що, як випливало з листа, пише вірші, що в сім’ї збереглися листи, якими вони з чоловіком обмінювалися в молодості до свого одруження.

Він розбудив її позитивні емоції, вирвав із того розпачу, в якому була після смерті першого чоловіка.

Тож її звернення в редакцію стало приводом для зустрічі і розмови. А 16 лютого 2008 року була публікація «Обірвалася душі струна» — ​розповідь про жінку, яка, втративши рідну людину, написала ось ці рядки: «Така спустошена душа, Й нічого я не розумію… Не думала ще вчора я, Що вже сьогодні овдовію». 49 літ мала вона, коли помер її Анатолій, котрий був на шість років старший. Після такої втрати особливо дорогі — ​найцінніша реліквія — ​їхні листи. «Вчора ввечері спіймала себе на думці, що весь час думаю про тебе: де б не була, що б не робила, все одно ти зі мною. Якщо ми будемо разом, то наші стежки зіллються в одну дорогу», «Я люблю щирість, правдивість, відвертість. Якщо ми з тобою будемо такими, тоді сім’я у нас буде сильна, дружна. Мені важко, коли я бачу обман, бачу, як люди з насмішкою і недовірою ставляться одне до одного. Така сім’я не довговічна. Вона марнується, і тоді пропадає, або він, або вона». «Толю, люди говорять, що любов тільки до весілля, а потім — ​сімейні будні з їхніми клопотами і ніякої любові… Я не вірю цьому і не хочу, щоб так було. Я хочу любити тебе вічно і щоб ти мене любив. Хіба жити разом, виховувати дітей, жити помислами єдиними, зберігати вірність і повагу одне до одного можна без любові? Думаю, що ні».

 Такі ж проникливі і душевні листи й Анатолія, але я процитувала саме те, що писала жінка. Чому так? Читач зрозуміє це з подальшого. Номер «Волині-нової» з публікацією «Обірвалася душі струна» потрапив до рук Віктора Плєшакова з Нововолинська. Він читав ось ці процитовані рядки, дивився на знімок (а це був кадр з вінчання Галини Іванівни з першим чоловіком) і подумав, як розповість пізніше: «Як шкода, що така жінка залишилась сама…» Ту газету поклав на холодильник і час від часу брав її і перечитував. Згодом та публікація і героїня забулися. І ось помирає дружина Віктора Федоровича. Він у розпачі. «Це ж,— міркував,— тепер нікому не потрібний. Це вже життя минуло?..» А місяців через два після того, як не стало дружини, якось майнула думка: «Чи ж та жінка, про яку я читав, не вийшла заміж?»

Наступного дня він пішов у бібліотеку, взяв підшивку «Волині», знайшов потрібний номер, бо свого не зберіг, а в ньому — ​статтю, яка так свого часу зачепила. За довідником з’ясував, де розташоване те село Жидичин, і зібрався в дорогу. Дочка його питала: «Куди ти?» А він відповів: «А я і сам не знаю». Чоловік став перед іконою, перехрестився і сказав: «Матір Божа, заведи мене туди, куди я хочу».

Це було 5 січня 2009 року. У Луцьку на автостанції з’ясував, звідки ходять автобуси на Жидичин. У дорозі нічого в людей не розпитував: вирішив, що заїде в село і на третій зупинці зійде. Так і зробив. А коли поцікавився в перехожих, де живе Галина Рак, то йому показали хату, біля якої він уже і був. Поставив ще одне запитання для «розвідки»: «Де працює її чоловік?» — ​і почув: «Немає чоловіка — ​він помер». Заспокоївся: значить, не вийшла заміж. Прийшов під хату, а двері замкнені. Галина Іванівна працювала в колгоспі зоотехніком і якраз повезла у Ківерці звіт. Дві години він чекав її на вулиці. Дочекався.

Жінка подивувалася, що то за чоловік і що він хоче, але запросила до хати. Коли вони присіли за стіл, Віктор Федорович сказав: «У мене померла дружина. У вас теж немає чоловіка. Я приїхав до вас і хочу з вами одружитися». Галина Іванівна була вражена і здивована: «Якийсь божевільний: перший раз побачив — ​і вже «одружитися». Все, що він почув того дня, — ​це категоричне «ні». І аргумент з приводу цього: «Знаєте, у мене був дуже добрий чоловік, і я не готова до стосунків з кимось іншим». Звичайно, запитала, звідки Віктор Федорович знає її. І тоді він розповів про публікацію у «Волині». Незнайомець хотів, щоб Галина Іванівна його врятувала, бо йому дуже погано. «Може, я теж буду вам добрим чоловіком, — ​сказав їй при першій зустрічі.

Як гостинна господиня («все-таки людина їхала аж із Нововолинська») жінка накрила на стіл. Коли попрощалися, чоловік ще вернувся з вулиці — ​вже з цукерками, пояснюючи, що незручно себе почуває, бо прийшов до хати з порожніми руками. А швидше всього, це був привід, щоб попросити номер телефону. «Я подзвоню вам — ​може, захочете зі мною поговорити».

«Відчула, що я йому потрібна»

Телефонний дзвінок не забарився. Вони розмовляли вже на Різдво. А потім і на Старий Новий рік, Водохреще. А згодом чоловік почав просити, щоб Галина Іванівна приїхала на побачення до Луцька («може, я вам сподобаюся»). Погодилася після доньчиного: «Їдь, він же тебе не з’їсть». У них було два таких побачення, як мовиться, на нейтральній території. Сиділи у кафе і годинами розмовляли. «Дайте хоч 10 відсотків шансу, що ми будемо разом», — ​казав чоловік і знову чув одне і те ж: «Ні».

Так минув січень, лютий. А перед 8 Березня подзвонив і сказав, що на саме свято йому трудно з дому вирватися, бо у нього багато дівчат — ​дочка, невістка, внучка. Мовляв, я раніше привітаю. І вже попросився приїхати в Жидичин.

З того часу і почалися їхні зустрічі то у Жидичині, то у Нововолинську. Влітку 2009 року Галина Іванівна вперше приїхала додому до Віктора Федоровича (тепер це вже для жінки Вітя). Чоловік хотів, щоб вона побачила, де і як він живе — ​аби не подумала, що він якийсь бомж. На її слова: «Мені незручно» — ​відповів: «Якщо тебе непокоїть, на яких правах ти будеш їхати до мене, то я пропоную одружитися, щоб все законно було». Галина Іванівна відмовилася від офіційного заміжжя, мотивуючи це тим, що діти переживатимуть, чи ж не зазіхає вона на його хату. Мовляв, нащо нам ці проблеми. «Якщо між нами може щось бути, то це тільки добрі стосунки. А матеріальної зацікавленості ні в мене, ні в тебе нема, оскільки у нас все є».

Дев’ять літ вони живуть такими зустрічами. Перш Віктор Федорович приїжджав лише на вихідні. Тепер буває у Жидичині і 10 днів, і два тижні. Але знову вертається додому, бо хвилюється, як там діти, онуки. За якийсь тиждень Галина Іванівна їде у Нововолинськ. Вона, як сказала в розмові, відчула, що потрібна цьому чоловікові. І з розчуленням повторила слова свого Віті: «Галю, я завжди мріяв про таку жінку». Не думала вже, що хтось їй таке скаже. Він розбудив її позитивні емоції, вирвав із того розпачу, в якому була після смерті першого чоловіка. Віктор Федорович ще й господарем виявився добрим, руки має майстровиті: коли приїжджає в Жидичин, то допомагає порядок у домі навести — ​що треба поремонтує. А яка була приємна несподіванка, коли якось прийшла Галина Іванівна з роботи (тоді ще працювала у колгоспі), а він борщу наварив, та ще й такого смачного! Їй же, зізнається, ніхто нічого не готував — ​сама завжди за все відповідальна була.

«Ми з чоловіком жили не вінчані»

Ось про таку незвичайну зустріч розповіла Галина Іванівна. Знову ж таки, як і десять років тому, це було з її ініціативи. Жінка говорила:

— Давно хотіла подзвонити в редакцію — ​все-таки газетна публікація звела нас. Але Віктор Федорович як людина не публічна мене стримував…

Хоч, мабуть, усьому свій час. Адже тепер Галина Іванівна може розповісти більше — ​і про те, як вони зі своїм другим чоловіком не просто зійшлися у цивільному шлюбі, а й повінчалися.

— Віктор Федорович весь час пропонував, щоб ми розписалися, — ​каже моя співбесідниця. — ​А я його все переконувала, що це нам зовсім не потрібне. Аргументом ось таким хотів мене взяти: «Якщо я помру, то ти половину моєї пенсії будеш мати, а вона, шахтарська, непогана. Я йому на це відповідала: «Вітю, я не хочу, щоб ти помирав. Живи. Я з тобою не заради грошей, а тому, що ти до мене добре ставишся. І не говори мені про свою пенсію». Він мені добрий чоловік, я його ціную. Це та людина, яка мене підтримала, коли я овдовіла і зовсім духом занепала. Завдяки йому мені захотілося жити. Я відчула себе жінкою. Але ж я ходжу до церкви, і коли священик читав «Заблудницю», то завжди опускала очі, думаючи про те, що живу з чоловіком не вінчана. І тоді я сказала: «Вітю, ти хочеш, щоб ми розписалися, а я за те, щоб ми повінчалися. Хай перед Богом я буду твоя дружина і почуватиму себе зовсім інакше. Я ж на сповіді каюсь, але коли це каяття знову і знову, то щось недобре. Значить, треба зробити так, аби було правильно».

І чоловік погодився: «Якщо ти так вирішила, то ми повічаємося». 27 лютого буде два роки, як вони взяли церковний шлюб. У Жидичині у церкві монастиря пов’язав їм руки, одягнув вінці отець Іов.

— Ніби й нічого не змінилося, — ​розмірковувала жінка, — ​і в той же час — ​дуже багато. Віктор навіть сам говорив: «Ти знаєш, Галю, я відчув, наскільки ти мене цінуєш, раз захотіла піти зі мною під вінець».

Чи з’їдуться вони колись і не розлучатимуться ні на день, ні на годину? Коли про це зайшла мова, Галина Іванівна сказала:

— Чоловік сподівається на це. Але поки що мені дуже важко своїх дітей, онуків (а їх у неї вже п’ятеро. — ​Авт.) залишити. Коли я їх не бачу, то страждаю.

А ще Галина Іванівна говорила:

— Я не раз, їдучи до Нововолинська, спілкуюся із жіночками-попутницями. Чую, що хтось розлучився чи овдовів, як я колись, і переживає розпач. Тоді я їм розповідаю свою історію. Хочеться, щоб вони вірили у диво, щоб знайшли свою долю. До речі, мій Федорович сказав мені якось: «Ти ходила до церкви, молилася Богу, і він послав тобі мене». Я на це йому відповіла, що ніколи не думала про таке, не просила чоловіка. Хоча, не буду лукавити, коли зустрічала Новий 2009 рік із доччиною сім’єю (ми живемо в одній хаті), то опівночі промайнула мрія, що я не хотіла б бути сама. Бачите, я про таке подумала — ​і мій чоловік приїхав до мене 5 січня. Ще в далекій молодості, дивлячись на двох стареньких людей, які йдуть і турботливо підтримують одне одного, я захоплювалась цим: «Боже, як це чудово — ​вони на схилі літ у парі!» Вітя зараз за руку мене візьме, і я щаслива.

Я почула від Галини Іванівни слова, адресовані молодим із приводу того, що сімейне життя — ​це не проста праця:

— У подружжі насамперед не треба ставити себе на перше місце, а старатися побачити, що потребує той, хто поряд із тобою. Тільки так можна прожити щасливо й довго з коханою людиною.