«Від твоїх цілунків на моєму тілі розцвітали маки…»
Жіночий погляд. Валентина ШТИНЬКО, поетеса (автор збірок «Тінь сльози», «Терновая хустка», «Тернослов» та кількох дитячих у співавторстві з художницею Валентиною Михальською), прозаїк («Наречена гетьманича»), заслужений журналіст України, ведуча рубрик «Доброго дня вам, люди!» та «Квіткова підкова» в газеті «Волинь–нова»
Терновим цвітом квітнули сніги…
Терновим цвітом квітнули сніги,
З таких фату мені ця ніч зіткала.
Немов вінець, понад твоїм чолом
Світився місяць молодий, прозорий.
Чи то сніжинки слалися, чи зорі
Під ноги нам весільним рушником
І музика печальна нас звінчала.
В ту ніч коротку, наче змах крила,
Коли усе було для нас єдине,
Душа моя стояла на колінах
Перед нетлінним образом твоїм,
Моя остання і гірка любове.
Спаливши тіло, душу вбережи,
Бо їй, душі, ще сповідатись треба.
Ще стільки в ній невимовних слів,
Ще стільки незбагненності і неба,
І ніжності, і болю, і снаги…
…Терновим цвітом падали сніги.
Я заклинаю: не схолонь!
Я заклинаю: не схолонь!
Моїх долонь студений камінь
Торкни гарячими вустами
Я стрепенусь і оживу —
Твоя царівна і рабиня.
Була я грішна і невинна,
Була, та досі не жила,
Собою ж проклята й забута.
Така була моя спокута
Сваволі першого кохання.
А ти ввірвавсь у це згасання
Стрімкий, неначе водопад,
І юний, як травневий сад,
Приніс мені свою довіру,
Як чиста хвиля Синєвиру,
Зачарував і приголубив.
І затепліло в серці: «Любить…
Як вберегти нам цей вогонь?
Я заклинаю: не схолонь!»
Псалом
(за Євою Бялоус)
Відповзай. Ти зайвий, змій спокуси!
Подрімай тихенько на осонні.
Яблуко вже впало заборонне.
Мов вуста коханого солоні,
Смак його мене жаданням поїть.
Солодко вмирати від кохання,
Що спалило, спопелило сором.
І земля нам мохом постіль стелить,
Й крутосхил квітчає теплим цвітом
Там, де поспішає мій коханий.
Голос його чую невловимий.
Він усе–усе на світі може.
День, як дерево, нагне плечима
І натне галузок нам для ложа.
Я — мільйон жінок найщасливіших.
Простеляю трави і лягаю.
І в своєму тілі трішки місця
Для мого коханого лишаю…
Вітре! Остуди мене, зомлілу,
Від чекання я уся палаю…
О, нарешті! Вже прийшов мій милий
Крізь відкриту навстіж браму раю.
Пряду туман у нитку сивих снів…
Орестові Хмельовському з любов’ю
Пряду туман у нитку сивих снів.
А хтось рече: безглузда то робота.
Забула дім, обов’язки, пісні, — пряду туман.
Одна в мене турбота:
Спряду туман і витчу полотно,
Хоч пучки розпадаються від болю.
Ну от і все.
Ще відчиню вікно…
Тепер приходь вже.
Намалюю долю.
Ой же ж розгулялись білі заметілі!
Ой же ж розгулялись білі заметілі!
Вже назад стежину нам не відшукати.
Від твоїх цілунків на моєму тілі
Розцвітали маки. Розцвітали маки…
А як ранок стиха у вікно постукав,
Ліг, мов пес покірний, вітер на поріг,
Тихо так дверима скрипнула розлука,
Стиха і стояла вперто, як на гріх.
І через замети від моєї хати
Дивом благовісним пролягли сліди.
Сплеснувши руками, чудувалалась мати:
— Глянь–но, серед снігу маки розцвіли!
На грудях моїх дивні птиці живуть…
На грудях моїх
Дивні птиці живуть – твої руки.
І стільки в мені
Солодкої муки і щастя гіркого –
Не зміряю.
Та осінь голосить і просяться птиці
До вирію.
Щоб їх не сполохать – боюсь і дихнути.
Ну як мені бути...
Ну як мені бути?!
Чи, птиць відпустивши,
Із тугою жити у вічнім чеканні
І небу молитись на зорі вечірні і ранні?
Чи дивних жар–птиць тих
У клітці грудей зачинити?
Ну як мені жити?!
Що маю чинити?!
А птиці мої уже марять
Розвихреним небом.
І я зостаюся.
Чужа.
І для тебе, й для себе.
Схололим гніздом зостаюсь
На засохлому дереві.
Летіть, мої птиці!
Летіте...
Високого неба вам!
