Навіщо Сталіну потрібен був чоловічий день?

За часів СРСР 23 лютого  відзначали як День Радянської армії та Військово–морського флоту. Навіть хлопчак молодших класів знав, що ​це чоловіче свято. Такий собі «відповідник» 8 Березня. Зі здобуттям Україною незалежності чоловічим святом за логікою мало стати 6 грудня — День Збройних сил. Проте й 23 лютого ми офіційно продовжували відзначати (разом із Росією та кількома її пострадянськими сателітами) аж до початку російської збройної агресії проти України! Називалося це свято («повернуте» Леонідом Кучмою 1999 року), щоправда, дещо інакше — ​Днем захисника Вітчизни. З 2015–го ми офіційно вшановуємо захисників України на Покрову — ​14 жовтня. Робимо це на честь Богородиці — небесної покровительки українського воїнства різних поколінь та епох. А звідки взялося те 23 лютого? Яка вікопомна подія спонукала приурочити радянське чоловіче свято саме до цієї дати?

У січні 1918-го у радянській Росії було створено Робітничо–селянську Червону армію. Щоправда, свій «славний бойовий шлях» вона розпочала… із серії суцільних поразок!

Адже в лютому німці оголосили про закінчення перемир’я з Росією (яке діяло під час переговорів у Бересті, результатом яких, зокрема, стало визнання УНР) і розпочали наступ. Навіть російські джерела фактично беззастережно визнають: у лютому—березні 1918-го розрізнені загони Червоної армії не чинили німецьким військам навіть якогось сміховинного опору. Доходило до анекдотичних випадків. Траплялося, що загін заледве із кількадесяти німців підходив до якогось містечка й ухвалював рішення… першим ділом «відбути» у місцеві шинки. А вже добряче випивши і закусивши, вони бралися шукати у кілька разів чисельніші загони Червоної армії, без жодного пострілу обеззброювали їх і віддавали «наказ» забиратися геть!

Навіть російські джерела фактично беззастережно визнають: у лютому–березні 1918-го розрізнені загони Червоної армії  не чинили німецьким військам навіть якогось сміховинного опору.

Цей наступ німців і ганебний відступ «червоних» почався 18 лютого, а 23 лютого згодом оголосили «днем народження» Радянської армії?! Щоправда, відбулося це не відразу. Спочатку з’явилася необхідність вигадати таке свято, потім (вочевидь, випадково — ​про це свого часу навіть обмовився сам маршал Климент Ворошилов) визначили його дату. А згодом нашвидкуруч зліпили «героїчну легенду».

Цією легендою стала «перемога під Псковом та Нарвою», «героїчно здобута» Червоною армією, звісно ж, 23 лютого 1918 року! Насправді ж того дня ці міста ще були «під владою» більшовиків. А німецькі війська розташовувалися за понад 50 км від Пскова та за понад 150 км від Нарви! За кілька днів Псков уже опинився в руках німців, а трохи згодом — ​Нарва! І в обох випадках «червоні» не спромоглися на якийсь серйозний спротив.

За однією з версій «здобуту 23 лютого перемогу під Псковом та Нарвою» вигадав… особисто Сталін — ​та ще й аж 1938–го. Аби народу, який потерпав від злиднів та репресій, веселіше було «святкувати» 20–річчя Червоної армії.

До речі, на контрольованих російськими окупантами теренах так званих ДНР і ЛНР 100–річчя «славної перемоги» — ​а разом із ним і ювілей Червоної армії — ​відзначають чи не помпезніше, ніж у самій Росії. Вже традиційно цей день в ОРДЛО є вихідним. А цьогоріч він ще й збігається з «пятницей–развратницей». Можна не сумніватися: бойовички «бухнут знатно»! І за «победу под Псковом и Нарвой», і за «взятие за две недели Киева», і за плани пройти «Берлин с Британией».

А в понеділок, обхопивши обома руками власну голову, Олександр Захарченко видасть продовження про свою прабабцю, яка «прошла Бухенвальд и Рейкьявик»…