«…Я писатиму в порозумінні з моїм мужем»

Їх поєднала народна музика

Вони познайомилися 1898 року в Києві в літературно–артистичному товаристві на вечорі, де прозвучало оповідання Лесі «Над морем». Климент Васильович пізніше згадував: «Довідавшись, що я збираю і вивчаю народну музику і вже записав кількадесят українських народних мелодій, Леся Українка запропонувала мені записати всі пісні, які вона зберігає в своїй пам’яті».

Після цього тривалий час в епістолярії поетеси Квітка не згадується. Для Лесі то був нелегкий період. Операція на нозі в Берліні, перебування біля хворого друга й коханого Сергія Мержинського, його смерть та похорон… На запрошення Ольги Кобилянської Леся Українка їде в Карпати, подруга допомагає їй знову відкрити серце назустріч життю, подолати наслідки втоми та непорозуміння з батьками. І з 5 липня 1901 року чи не в кожному листі до рідних з’являється ім’я Климента Квітки.

7 серпня 1907-го року пара повінчалася у Києві.

Спротив батьків щодо цих взаємин уже тоді нагадував снігову лавину, яку намагалася стримати тендітна Леся. «Не бачу причини, чого б я мала забороняти йому бути там, де я», — відповідала батькові, який вимагав не притримувати біля себе Квітку. Спочатку ці стосунки нагадували жалість: у Климента хворі легені, непрості сімейні (як прийомного сина) та матеріальні обставини. «Певне, зле Квітці буде сеї зими, коли б ще й зовсім не розхорувався, а він, бідний, і так надломлений дуже. Я йому вдячна за те, як він помагав мені в горах ходити і взагалі жити, щира і добра в нього натура, та на лихо така надломлена», — писала сестрі Ользі.

Стосунки Лесі і Климента міцнішають. У 1903–1905 роках письменниця лікується на Кавказі і, мабуть, не випадково вибирає Тифліс. З її листа від 5 липня 1904–го до Ольги Кобилянської розуміємо причини: «…тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному».

9–літня різниця у віці, хвороба легень у Климента, висока планка вимог до обранця з боку батьків Лесі Українки… Петро Антонович Косач 4 червня 1907–го писав дружині з Колодяжного: «…его (Климента Квітку. – Авт.) там уже три раза брали параксизмы температуры и всё мешают приехать сюда. Они же этого желают, как равно и повенчаться. Ты напрасно не веришь этому». Вони мали взяти шлюб у Свято–Миколаївській церкві у сусідніх із Колодяжним Волошках. 7 серпня того ж року пара повінчалася у Києві.

«Як напишу оповідання, то й зарібок буде»

Подружжя ділило навпіл побут, тугу за батьківщиною, роботу. Дошкуляло безгрошів’я: «Як напишу оповідання, то й зарібок буде, а то ще за свого «Мартіана» щось «дополучу», як видрукують, тим часом же, може, якось продамо буфета та ще дещо та й обійдемось. Я все таки при сьому всьому не почуваюся нещасною, і якби Кльоня не мав тенденції вдаватись до лихварів, то я б ще й не такі злидні, жартуючи, прийняла, бо вони якось ні на настрої, ні на наших відносинах не відбиваються». Між дружиною та чоловіком була злагода і взаємовиручка: Леся переписувала його чиновницькі папери, наукові роботи, він у свою чергу знав кожний творчий задум дружини.

У листах поетеси все частіше з’являються займенники «ми», «нам», «обоє», І коронна фраза — «Я писатиму в порозумінні з моїм мужем». Порозуміння — ось що насправді їх єднало! Наприклад, у збереженні народних скарбів. Наслідком спільної фольклорної праці став невеликий збірничок «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини та Звягельщини на Волині. Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка» (Київ, 1903). У 1904 році Леся планувала видати «Пісні до танцю», та чоловік задумав «прилучити їх до більшого збірника». Вже після смерті дружини він видав книгу «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки».

Любов МЕРЖВИНСЬКА, провідний науковий співробітник літературно–меморіального музею Лесі Українки в Колодяжному