«Хлопці в АТО вмирали від крововтрати, а нам «зв’язали руки» і ми не могли допомогти…»

Медичне відомство «відхрестилося», Міністерство оборони мовчить

Пригадую, як у 2014 році мої колеги з редакції ходили здавати кров спочатку для учасників Майдану, потім для бійців, що йшли під кулі на Сході України. Тоді, на хвилі патріотичного піднесення, добровільними донорами ставали багато людей. А виявляється, що станції переливання крові на місцях фактично не могли передати цілющі субстанції для потреб поранених, бо чиновники спорудили потужний міжвідомчий бар’єр, за порушення якого світило покарання. Володимир-Волинська станція, наприклад, має право обслуговувати лікарні свого міста, Нововолинська та семи районів, а далі — зась.

Цей стратегічний об’єкт міністерства оборони СРСР здали вже після розвалу Союзу — ​у 1991 році. Тут просторі цехи (промислові площі — ​1200 квадратних метрів), є необхідне обладнання (хоч і застаріле, але справне), досвідчені фахівці. Володимир-Волинський завод крові — ​один із найпотужніших в Україні, тут можуть переробляти за рік до 12 тонн плазми, але тепер обсяги зменшилися до півтори тонни. Нині станція перебуває в обласній комунальній власності, а підпорядковується Міністерству охорони здоров’я, що взялося за кардинальне реформування системи, зокрема й служби крові. От і нависла сокира над колективом.

— Спочатку чиновники пояснювали, що не продовжено реєстрацію препаратів, що в нас нема ліцензії. Але, як доводять експерти-правники, препарати крові не є лікарськими засобами і реєстрація на них не поширюється, також і ліцензуванню наше виробництво не підлягає. Тепер знайшли інший привід його закрити — ​вимоги європейських стандартів, що для всіх станцій в Україні є недосяжними, — ​розповідав Ярослав Бенч, який на час нашого приїзду виконував обов’язки головного лікаря.

— Якщо ми не потрібні Міністерству охорони здоров’я, нехай би Міністерство оборони брало станцію під своє крило. Хлопці в АТО вмирали від крововтрати, а нам «зв’язали руки» і не дали можливості допомогти… Ми колись виготовляли і могли б відновити виробництво багатьох препаратів крові, вкрай необхідних для поранених. Якщо й альбуміну (білкової фракції плазми) не дадуть виготовляти, то це вже повний крах. Я 46 років працюю у цій службі, не можу змиритися, що її руйнують, — ​вболіває за справу, якій віддала життя, старша медсестра Людмила Павлюк.

Така реформа тільки олігархам на руку

Чутки про кулуарні плани «оптимізації» дуже обурили колектив. Не додала оптимізму й відповідь з Міністерства охорони здоров’я, у якій Володимир-Волинській станції пропонують приєднатися до обласної, стати її філією. Адже проблеми це не вирішує. Не зрозуміло також людям, чому на нинішній рік відчутно занижені обсяги забезпечення потреб області в компонентах і препаратах: і плазми, і еритромаси, як не дивно, має знадобитися нам менше, ніж торік. Виникли у працівників й інші запитання, які вони виклали у листі до управління охорони здоров’я облдержадміністрації, але роз’яснень так і не дочекалися.

Станції переливання крові на місцях фактично не могли передати цілющі субстанції для потреб поранених, бо чиновники спорудили потужний міжвідомчий бар’єр.

— З допомогою депутатів нам все ж вдалося «вибити» план виробництва альбуміну на нинішній рік у кількості 180 літрів, але ми розуміємо, що закриття просто відтермінували. У вересні проводитимуть акредитацію станції. До неї потрібно готуватися. А в нас нема головного лікаря, він тимчасово виконує обов’язки. Ми просимо Волинську обласну раду швидше вирішити питання з керівником, а також допомогти коштами на ремонт приміщення, — ​висловив побажання колективу Сергій Трунтаєв, інженер з охорони праці.

Зовні будівлю не оновлювали понад 27 років. Хронічне недофінансування не дає змоги позбутися «совкового антуражу» і всередині. Але працівники самотужки фарбують, білять, ремонтують, адже санітарно-гігієнічних вимог ніхто не відміняв. Має завод крові свою автономну дизель-електростанцію та свердловину, а також віварій, де зооінженер на кролях перевіряє безпечність і якість продукції. Фахівці кажуть, що ніколи жодних претензій до їхніх препаратів не було.

Обладнання не нове, однак дозволяє випускати продукцію у великих обсягах.

Чому ж тоді не дозволяють випускати те, що вкрай необхідне для хворих? Чому забороняють залишки реалізовувати, заробляти кошти, щоб вижити? Адже розраховувати тільки на бюджетне фінансування такого громіздкого підприємства не доводиться.

Так виглядає готовий до використання розчин альбуміну.

Занепад станцій крові, як виявляється, — ​не тільки наслідок зубожіння медичної галузі. Причина й у тому, що виробництво препаратів із донорської крові, того ж альбуміну, майже монополізувало фармацевтичне підприємство «Біофарма» у Білій Церкві (Київська область), власником якого є олігарх Василь Хмельницький. Лобіюючи у парламенті через «своїх людей» власні інтереси, знайшовши підтримку в МОЗ, де «ініціювали» реєстрацію препаратів та ліцензування, вдалося перекрити кисень станціям переливання крові у переробці плазми. Відтак її стали переправляти на ПАТ «Біофарма». Більше того, штучно було створено в областях надлишок цінної сировини, що дало змогу міністерським чиновникам заявляти про «перевиробництво» крові, хоча насправді лікувальні заклади потерпали від дефіциту імуноглобулінів. А у 2015 році з’явилися розпорядження Кабінету міністрів, що надали право «Біофармі» реалізовувати препарати крові за межі України. І це під час війни!

За апетити олігархів і продажність чиновників розплачуємося ми з вами. Якщо альбумін, виготовлений на Володимир-Волинській СПК, коштує близько 330 гривень, то вартість «біофармівського» — ​до півтори тисячі. На жаль, у нашій знекровленій країні влада грошей — ​непереможна. 

Усі фото – Олександра ДУРМАНЕНКА.