Де ті наші «щуки» та «окуні»?
Слово «корупція» українці вживають, певно, частіше, ніж «Отче наш». Але нарікаємо не тільки на неї. А ще на «комуналку» та ціни, які високі. І на зарплати, які низькі. Щоб знайти роботу з відносно пристойними заробітками, треба їхати в Польщу. Не йдуть інвестори в Україну, щось ніхто не поспішає зводити в Луцьку, Нововолинську чи Камені–Каширському нові підприємства… Пенсію обіцяли більшу. А моя мама як мала півтори тисячі, так і має. «Не положено» колишнім колгоспникам, не заробили на ланах під палючим сонцем… Про нову поліцію розказують, а дореформувались до того, що в патрульні нема кому іти… А судді? Шукали–шукали чесних, а знайшовся «найгуманніший суд» у світі і відпустив мера Одеси Геннадія Труханова, який, не криючись, привласнив мільйонів двісті… Та ще «барига» на Мальдіви собі полетів, хоч би що йому…
І тут — як грім серед ясного неба — заява не кого–небуть, а голови представництва Європейського Союзу в Україні Хьюга Мінгареллі. Прорік: хто не бачить в Україні реформ — той «ідіот або людина з обмеженою точкою зору»! Так і сказав. І знаєте що? Я з ним згоден.
Нашою головною реформою вважаю те, що Україна збереглась. Чого не було в планах кремлівських шовіністів, які гострили на неї зуби. Це справді диво, і його до кінця ще належить усвідомити. Погоджуюсь із Віталієм Портніковим, який назвав Майдан вдалим повстанням за незалежність. А тепер маємо зовсім інше військо, що стоїть на її сторожі.
Декомунізація. Поки що зовнішня. Але без неї не буде декомунізації та деколонізації і в умах та серцях, тобто внутрішньої.
Нові паростки української культури. Нарешті з’являється наше кіно і — що не менш важливо — мультики. Більше україномовних книг. Більше української пісні на радіо. Вже нема відчуття, що живеш на окупованій російською попсою території.
Безвіз. Без коментарів.
Нові дороги, яких поступово більшає.
Освітня, медична та пенсійна реформи (стежимо з Гройсманом — обіцяв з наступного року виправити несправедливість щодо мами та усіх колгоспників). Важко сказати, чим закінчаться, бо про перший результат можна буде говорити років через 5–10, але важливо, що нарешті почали.
Децентралізація. Спроможні громади, які утворились у 2015–му, вже вигідно виділяються в плані інфраструктури та якості життя серед сусідів, які ще думають, чи об’єднуватися. Те саме і з ОСББ. Дві панельки–однолітки можуть навіть зовнішньо відрізнятись одна від одної, бо в одній діє ОСББ, а в іншій ще живуть із ЖЕКом.
Отож є точки росту, є зміни, які можна назвати позитивними.
Але є й інше питання: їх замало, вони не завжди відчутні і йдуть повільно.
Тоді треба знайти тих, хто зможе їх прискорити. Логічно. Але тут стає сумніше. Беру дві опозиційні політичні сили, які належать до найпопулярніших — «Опозиційний блок» та «Батьківщина». Для мене особисто головним критерієм оцінки партій є їхнє ставлення до децентралізації, яку вважаю ключовою реформою. І що маємо? Підтримка «Опоблоком» децентралізаційних законів наближається до нуля, а «Батьківщини» — у межах 20 відсотків, тобто ці хлопці та дівчата не тільки не прискорять зміни, а й згорнуть їх, повернуть усе назад…
От і виходить, що теперішні «раки», які при владі, на безриб’ї здаються сякою–такою «рибою». Але хотілося б поміняти цих «раків» не на «п’явок», а на справжніх «риб», яких чомусь не видно… Агов, «щуки» та «окуні», де ви?!.
