Людина і суспільство 02.03.2018, 12:48

Михайло Пікторов уже 22 роки ходить босим

У нього дуже насичена біографія. Народився на Уралі, виріс у дитячих будинках Рівненщини. Після служби в армії працював мотористом на флоті, добував марганець у шахті, виготовляв цеглу на заводі, ремонтував станки з числовим програмним управлінням. Із 1986-го Михайло Пікторов живе у Володимирці. Понад два десятки літ очолює дитячу патріотичну організацію, пропагує здоровий спосіб життя та в будь-яку пору року та погоду не користується взуттям, узагалі не має ні чобіт, ні черевиків

Потрібно перебувати у постійному контакті із землею

Того дня, коли ми були у Володимирці, термометр показував 13 градусів морозу. Зі старенького приміщення колишнього клубу в місцевому парку, де зараз розміщене дитяче козацьке товариство «Пагін», до нас вийшов босий чоловік. Дивлячись на нього, стає зимно, тому відразу запитую:

— Пане Михайле, невже вам і справді не холодно, це ж так можна й ноги відморозити?

— Я вже звик — ніколи не користуюся взуттям. У Володимирці мене називають босим отаманом чи босяком, — усміхається 61-річний Михайло Пікторов і запрошує прогулятися парком.

— Зверніть увагу на історичну архітектурну пам’ятку — панський палац Фердинанда Красицького, який руйнується вже багато літ. Він так капітально збудований, що його ще й зараз можна відновити, якби знайти щедрого мецената, — бідкається пан Михайло.

Я босим навіть на Говерлу кілька разів піднімався разом зі своїми вихованцями. Звичайно, буває, що травмую ноги, але шкіра на п’ятках загрубіла, як підошва.

Цікавлюся, як він «докотився» до босоногого життя.

Чоловік розповідає, що проявляв інтерес до нетрадиційних методів оздоровлення ще замолоду. Чимало з них перепробував. Це і дихальна гімнастика Стрельникової, і хатха-йога, і загартування, і моржування.

— Захопився системою Порфирія Іванова, яка мені найбільше подобається. Вона доступна практично всім. Ці правила не потребують ніяких вкладень, тільки варто лише захотіти. Головна ідея — жити в гармонії з природою та навколишнім світом. Додав власні розробки та набутий досвід. Нічого складного в цьому немає. Щоби завжди бути здоровим, потрібно мати постійний контакт із землею.

В американське посольство без взуття можна, а у районний відділ освіти — ні

Пригадує, що босоніж ходити він почав улітку 1996-го. Тоді якраз працював інструктором із туризму й часто доводилося бувати у районному відділі освіти. Його ввічливо попросили приходити до них у взутті — все-таки офіційна державна установа. То Пікторов приносив із собою кеди, сідав демонстративно на сходах і взувався, як виходив, то знімав. Коли там побачили, то махнули рукою й сказали: «Він з нас знущається».

Сивого чоловіка, який босоніж іде вулицею у лютий мороз, люди по-різному сприймають, деякі бабусі навіть хрестяться. Хоча у Володимирці вже звикли й не звертають уваги, а коли виїжджає в якесь інше місто, то озираються.

— Раніше бувало чимало різних казусів, — пригадує пан Михайло. — Якось ми виграли грант і мене запросили в Київ в американське посольство на презентацію та зустріч із послом. То мені чергові міліціонери не давали босим у метро зайти, пояснили, що треба хоча б якісь тапочки. Я розсердився й поїхав на таксі. Цікаво, що американці мене сприйняли таким, яким я є, й зовсім не здивувалися.

А ось на з’їзд політичної партії Віктора Пинзеника «Реформи і порядок», коли вирішували питання про входження на виборах в БЮТ, босого Михайла Пікторова не хотіли пускати, хоча він був тоді керівником районної організації «ПРП» та делегатом.

— Прийшов якийсь чоловік і так настирливо цікавився: «Ви хто? Чого сюди прийшли? Чому без взуття?» — пригадує пан Михайло. — Як йому пояснити за хвилину, що в мене така життєва філософія. Але таки пропустили. На перерві вийшли з залу. Коли мене побачили журналісти, то кинули Турчинова, з яким записували інтерв’ю, й прибігли до мене. Відразу взялися питати, чого ж я босий приїхав на з’їзд партії, невже такий бідний? — усміхається наш співрозмовник…

Михайло Пікторов має доньку й двох онуків, які живуть у Миколаєві. Коли один із доньчиних синів йшов у перший клас, дід поїхав на свято першого дзвоника.

— Одягнув вишиванку, білий костюм і без взуття прийшов у школу, — розповідає Михайло Пікторов. — То там усі були в шоці, що це за такий «западенець»-босяк. На мене дивилися, як на якесь диво. Я босим навіть на Говерлу кілька разів піднімався разом зі своїми вихованцями. Звичайно, буває, що травмую ноги, але шкіра на п’ятках загрубіла, як підошва.

Він власним прикладом пропагує здоровий спосіб життя та систему загартовування. Окрім цього, Михайло Пікторов — головний отаман дитячого козацького товариства Володимиреччини «Пагін», у якому 1250 учнів. Ця громадська організація займається військово-патріотичним вихованням школярів. Створили 12 осередків у селах району. Кожного року ходять у походи, організовують фестивалі української патріотичної пісні, влаштовують мандрівки на плотах Стиром та Горинню. На озері в селі Воронки проводять масштабну військово-спортивну гру «Сагайдак», у якій інструкторами стають наші захисники — учасники бойових дій. Як пояснює головний отаман, усе робиться на громадських засадах та за спонсорські кошти. Держава не допомагає, добре, що хоч не заважає.